Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
— Шукай сам отам… — І показала рукою на ситцеву ширму. За ширмою стояло ліжко. Коло нього — маленький столик. А на ньому — різні флакончики, коробки з-під пудри, фотографії. Поміж них була й моя…
Ще лежала збоку купка книжок. Але моїх між ними не було. Знайшов я їх на вікні. Лежали вкупі з якимсь великим зеленим зшитком. Мене зацікавив напис на ньому: вгорі — «Жорж Анті» і трохи нижче «Беладонна. Роман». Я розгорнув і так, між іншим, почав читати…
Розділ 2
Записки Льолі Грінберг
Жорж Анті
Беладонна
(Роман)
Росте вона на гнійному ґрунті… Плоди — гірко-солоні на смак, задурливо пахнуть.
Я син землі, чорнозему — і міста не люблю. Я не можу звикнутися з його шаленим рухом, грюкотом і шумом. Мені незрозуміле його життя. Дивлюся інколи з балкону шостого поверху й думаю:
«Куди, для чого спішать так люди? Чи не можна тихо, повільно, як там, далеко десь, на селі?.. Чи їм більше треба?»
Зійду нижче на балкон другого поверху й знову дивлюся. Ось біжить якийсь субчик у білому брилику, біжить і насвистує щось. Трохи повільніше біжить якась пані. Вона швидко дріботить ногами, та спідничка вузенька — і її не пускає. Вона в усьому чорному і вся виблискується. За нею слідком біжить якась молоденька. Ця в усьому рожевому і сама рожева. А губи червоні-червоні, як калина.
Для чого вона так нафарбувалася?.. Для чого в неї такі коштовні вбори? А що вона робить?..
Може, коли побуду рік або два в університеті, тоді зрозумію. А зараз — я син землі, і я лаюся. Я б зайшов уряд усі вулиці. Побив і потрощив усі коштовні вітрини… Розвіяв за вітром усю пудру. А пахощами дорогими полив тротуари…
…Зустрівся я з нею в пивній.
Хто вона?
Вона дочка недолі, що попала в тенета чорного диявола.
Що я їй говорив?..
Я говорив їй про облуду чорного диявола. Про ті муки, що бувають від нього… Я говорив їй про її загублену долю, про її красу й життя, які можна врятувати… Вона тихенька, як ягнятко, журними очима дивилась на мене. І в її очах я читав про велику образу на все людство за своє пропаще життя. За її спиною я бачив ганебне обличчя чорного диявола, який на жодну хвилинку не відходив від неї. Мені тоді так зробилося тяжко на серці за її молоде нещасне життя… За ті сумні очі, що так журно дивилися з-під чорного брилика…
Що мене примусило з нею говорити?
Що?.. Ха-ха-ха!.. Та вона ж женщина. А я п'яний, безсоромний член п'яної стихії, і в мене є гроші…
…Знову я в місті. Знову в пивній…
Невже я закохався в Льолю?..
Так, закохався. Я хочу її бачити. Я не можу без неї бути… Але її немає. Та я сиджу й жду. Вистачило грошей на пляшку пива — п’ю. Шумує місто, співає пивна… Співає годину, дві. Нарешті приходить і вона.
Чи впізнає ж вона мене?..
Кого, Жоржика?.. Та в неї ж так багато Жоржиків, різних ґатунків і кольорів, що вони всі злились в одного грубого, ненависного мужчину… Невже впізнала?
Довго дивилась на мене. Підійшла, привіталась…
— Жоржику!..
…І вона пішла зі мною. Знає, що грошей ні копійки в мене, — і пішла. Та без грошей ідуть тільки друзі… Вона хоче бути моїм другом. Вона хоче трохи відпочити…
Їй тоді було вісім років. Пригадує, як мати похапцем бігала по хаті, хапала, що траплялося під руку, зав'язувала все у вузли й тужно голосила. Пригадує, як потім мати звалила вузли собі на плечі, маленький вузлик ткнула їй у руки, схопила за руку й повела з хати. По тому Льоля не бачила вже своєї хати… Все зосталось десь далеко-далеко, де — і сама не знає. Коли ж питалася про це в матері, та махала рукою, щоб мовчала, і ляпала по потилиці. А як плакала, мати тоді лякала якимись страшними німцями й говорила, що вони її заберуть.
Потім забула. Знайшла нові іграшки, знайшла нових подруг.
На станціях, як поїзд спинявся, вона з більшими бігала на перон і прохала:
— Подайте що милость нещасним біженцям!..
Брала в запіл що давали й швидко бігла до вагона.
— Мам, а мам!.. Нате.
І знову бігла…
Так їхали багато й багато днів. Потроху звикла до вагона — нової хати, до людей. Чужі й сердиті люди стали своїми, рідними. А куди вони їдуть — не варт було знати. Їдуть — значить, так треба. Тільки ночами, як, було, прокидалася, все дивувалася, чого мати плаче. Вона тоді підводилась, обіймала маму рученятами й питалася: