Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
Другого дня, прибираючи на столі, помітив я, що немає однієї моєї фотографії. Може, і не помітив би, коли це так упало в очі. Вона завжди стояла в мене на столі. То була дорога згадка про мою першу любов із написом на звороті: «А молодість не вернеться, не вернеться вона… Зіна». Я перекидав усі книжки, всю кімнату облазив — не було.
Де б же вона поділась? Хіба взяв хто?..
Раптом мені спало на думку, що це Льоля її взяла, тоді вкупі з книжками. Ну, взяла — і хай. На згадку буде дівчині… Коли ж за цією думкою виникла й нова:
«А чи не "взяла” вона ще чого часом?..»
Хутко відчиняю шухлядки в столі — все на місці. Навіть грошей тринадцять карбованців цілі. Кинувсь до одягу — як висів тоді на вішалці, так і висить. Заглянув у корзину… не було мавзера.
Значить, вона!.. Ну, якому чортові з моїх товаришів він потрібний? Нагукав на господаря:
— Хто був за цей час у моїй кімнаті?
— Та хто ж… Ото дівчина, що ви й самі знаєте. Потім заходила якась дамочка… З запискою вашою.
— І більше ніхто?
— Більш ніхто…
Кипів і лютував, як звір. Здавалось: попадись Льоля в ту хвилину — на шматки б розірвав. Наваживсь нарешті знайти її і поквитатись.
Як смеркло, я вже ходив по Садовій і шукав її. Заходив майже в усі ресторани, пивні. Зазирав майже кожній женщині в обличчя і не знаходив. Зустрічав там, кого й не думав зустрічати, навіть режисера з нашого українського гуртка. А Льолі не було. Надумав у якоїсь повії запитатися, але не насмів. Нарешті за північ вони вже самі звернули на мене увагу. Підходить одна й запитує:
— Кого, браток, шукаєш?..
— Та тут одну… Льолею звати.
— Льолею?.. А яка вона з себе?
Я розповів.
— Не знаю такої… — І потім по павзі: — А може б, я її замінила, га?.. — Випнула вперед груди й безсоромно моргнула очима. Я зніяковів і не знав, що відповідати.
— Ну, чого ж дивишся?.. Ну!
Взяла мене під руку й веде. Я зупинився й тихо промимрив:
— Пробачте!.. Але я не той…
— Що не той?
— І, крім того, в мене грошей немає…
— Грошей немає?! Масьол нещасний! — Ткнула мене рукою в живіт і хутко пішла.
Одне слово, не везло. Але надії на зустріч не губив. Колись та зустріну суку. Стомився нарешті здорово. Зайшов у ресторан і замовив пляшку пива. Дивлюсь — за другим столиком якась красуня сидить. І така ж молоденька та маленька, як лялечка.
«Невже, — подумав, — і воно “працює”?..»
Я не помилився: вона вже зиркала в мій бік. Попрохав пробачення й підсів до неї. Вона ж, глянувши на мою військову форму, зараз до мене по-діловому:
— Тільки ж знай, браток!.. Я не з тих, що за троячку. І не мились по-дурному!
Я відповів, що милитись не збираюсь, і замовив на двох вечерю. Поласкавіла вона трохи, розговорились. Згодом запитав про Льолю. Сказала, що навіть товаришує з нею, але сьогодні її не бачила. Живе ж Льоля на Поштовій, № 2, у Мури якоїсь…
На другий день опівдні я вже був на Поштовій. Знайшов № 2. То був великий будинок на кілька поверхів.
О, та Мура живе по-непманському!.. Тільки ж у квартирі якій?
Постукав у перші двері — нема. У другі — і не знаємо такої… Всі квартири обійшов — не знайшов. Вже аж у підвалі хтось мені сказав… «хтось», бо поночі було… що вона живе в дворі, у флігельку. У дворі мене перестрів якийсь дядя.
— Кого вам?
— Муру… Де вона живе?
— Муру?.. — І так це сказав, неначе кіт муркнув. — Он то вона живе.
Знайшов я «он то» — маленькі двері в сінці і ще менші в кімнату. А в ній напівтемно і нікого не видко.
— Пробачте!.. Тут живе Мура?
— Мура?
І тепер справді наче кіт.
— Я Мура… Що скажете?
З закапелка вилізло якесь страшне опудало. В лахмітті все і розкуйовджене. Аж моторошно якось стало…
— Мені треба бачити Льолю. Ви знаєте Льолю?
— Знаю… Мо, гроші принесли?
— Ні-ні, я не про гроші… Я Льолю хочу бачити…
— Нема її. Вже тиждень, як завіялась. І грошей, зараза, не віддала…
— Де ж вона?
— А я знаю? Не ходжу ж я за нею…
Бачу я — нічого так не вийде. Витяг карбованця (пригадалася Льоля, сценка в міському саду) і дав їй. Пом'якшала трохи стара, але сказати щось певного так і не сказала. Не знала. Тоді я попрохав Муру пошукати хоч мої книжки. Муркнула мені у відповідь: