Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
Ми переправлялися довго, майже чотири години. Але на карті більше не було подібних переправ, і я ще сподівався, що мені вдасться надолужити час.
Карту я купив у Владивостоці.
У чоловіка, який казав:
— У нас у Владиці.
Причому карта не була головною покупкою. Вона була радше нагрузкою до двох важких пістолетів, сотні патронів до них і десятка гранат.
— Може, ще карабінчик?
— Ні, дякую.
— Чи автомат?
Мої сусіди по баржі називали мене іноземцем, або зверталися до мене:
— Гей, туристе.
І вони мали рацію: за час, проведений у Японії, в мене з’явився акцент.
Я плив нескінченною рікою, береги якої поросли столітніми деревами.
— Дивися, — сказав мені якийсь водій, — ведмідь.
Але ця бура цятка на тому березі, ці темні хвилі, засмальцьовані тілогрійки і татуювання на волохатих грудях «люблю Зіну» ще не давали мені відчуття повернення.
Тільки коли баржа пристала до берега, коли я виїхав на нього і, посигналивши на прощання, помчав уперед, коли через сорок кілометрів побачив догораючу вантажівку, перевезену через залишену за спиною ріку якихось п’ять-шість годин тому, коли не зупинився на блимання фар і за мною погналися відразу чотири машини, я посміхнувся:
— Я майже вдома.
Та тільки чи зрадіє Батьківщина-мати такому мені, яким я встиг стати, перш ніж надумав повернутися?
Шанобливо повідомляю про давні перекази, що їх чуто від старих людей. Коли їх опитали про давні події в провінції [Хітаті] і в повітах, то вони розповідали, що в старі часи усі агати на схід від гір Асігара, що в провінції Сагамі, називалися Адзуманокуні.
І вона не зраділа, спробувавши зупинити мене наступною бандитською засідкою, що ховалася посеред цих безкрайніх пустищ.
Зупинити, вистрелити по колесах і, не попавши, кинутися навздогін.
Проїжджаєш повз нічне село — чорні будинки в чорній імлі осені, і тільки один вогник, жінка, яка над чимось схилилася, і диким смутком по серцю:
— О-йой-йой-й-й-й.
А тут же — посмішка в дзеркало заднього огляду:
— Ага-а-а?
І зірвавши кільце, викинути на дорогу гранату.
Стовп вогню, машина здибилася в ньому, і миттєво зникла погоня разом із дорогою.
І сто сімдесят на спідометрі.
А потім почало здаватися, що земля справді куля, і що ти — на вершині цієї кулі. Колеса обертаються зі скаженою швидкістю, машину підкидає на вибоїнах, але ти стоїш на місці, а куля крутиться під тобою. Ти стоїш на місці, і місяць, що висить над тобою, буде висіти так ще тисячу років.
А далі цвинтар. Чорні хрести в сірому світанку.
І туман, у якому довелося збавити швидкість, але все одно з’їхати з дороги, яка стала майже невидимою.
Загублені в лісах села…
Повіт Оу: сіл — 11 (поселень — 33), «надлишкове» село — 1, поштових дворів — 3, храмових сіл — З (поселень -6). Повіт Сімане: сіл — 8 (поселень — 24), «надлишкове» село — 1, поштовий двір — 1. Повіт Мка: сіл — 4 (поселень -12), храмове село- 1 (поселення — 1).
Мене вистачило на тридцять чотири години.
— Стоп, — сказав я собі, отямившись у машині, яка тицьнулася в якусь скирту, кілометри за два від дороги.
Заглушивши мотор, я вибрався назовні і вдихнув запахи землі і лежаного сіна.
Холод. Він пройняв мене до кісток, але я все одно хотів спати.
Я закурив, але дим сорок п’ятої, від початку шляху, цигарки, ввійшов у мої легені жменею товченого скла.
— Спати…
І я вмостився б у машині, якби не гавкіт собак.
Село було невеличке, на два десятки хат. Величезна калюжа замість дороги, гора чорних колод на місці розваленої церкви, сотні собак і перехняблені паркани.
І жодного вогника.
Я зупинився в одному з дворів. Навмання. Вистрелив, відганяючи старого вовкодава, який намагався мене з’їсти, і почув скрипіння дверей, що відчинилися:
— Хто? — у голосі не було страху.
— Мені б переночувати.
— А скільки вас?
— Я один. І мене влаштує будь-який хлів.
— Навіщо ж хлів? — сказала жінка. — Заходьте до хати.
Їй було за тридцять. Подаючи мені вечерю, вона всміхалася, а я розповідав їй про те, як працював у Японії і ось тепер повертаюся додому, до дочки.
Я міг би провести ніч у її постелі. Але не зробив цього.
Уранці був чай, млинці і картопля.
А, прощаючись, я простягнув їй гроші.
— Ні, — сказала вона.