Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
Лист від Маринки:
Татку, у вітчима неприємності. На жаль, через мене. Мені треба буде виїхати. Сховатися. Мені та йому. А тому не ображайся, якщо певний час я не буду тобі писати.
Щоб ти не сумував, я надсилаю тобі лист, який можна буде читати щоразу, коли тобі захочеться, щоб я написала.
Ось він:
„Тату, я тебе люблю. Твоя Марина. Татку, я тебе люблю. Твоя Маринка. Таточку, я тебе люблю. Твоя Мариночка. Татусю, я тебе люблю. Твоя Маруся. Татусику, я тебе люблю. Твоя Маринонька. Татусеньку, я тебе…“
Я тебе справді дуже люблю і рада, що ти мій тато».
— У них неприємності, — сказав я Дмитрові.
— Ну, вибач.
— То чого ти боїшся? — запитав Тасуке.
— Я? — замислився перевертень. — Правду кажучи, нічого. Хіба що — варених баклажанів. Запах у них гидотний. З глузду від нього можна з’їхати.
Я набрав номер Кадуцо-сана.
— Його нема, — відповів мені жіночий голос.
Секретарка? Дружина? Юдзьо?
Я ввійшов у комп’ютерну мережу авіаційних компаній: глава якудз, Кадуцо-сан, замовив собі квиток до Варшави на рейс, який вирушає через чотири дні.
Чоловік сто п’ятдесят із його банди летіли тим же маршрутом на день раніше. Токіо-Варшава, а звідти потягом до Харкова.
А саме там жила Марина і її вітчим… Лікувалася в клініці для наркоманів моя колишня дружина… І саме десь там зберігалися вісім мільярдів, які так зацікавили якудз, і нічим не цікавий зовні диск, що відкриває шлях до цих грошей.
— Але ж я не знав, — сказав Дмитро.
— Звичайно.
Витягши із шафи дорожню сумку, я почав пакувати свої речі.
Тепер я сподіваюся, ви зрозуміли, чому я вирішив повертатися додому? У країну, де мене вважали небіжчиком. У країну, в якій ще залишалося багато людей, готових на все, аби перетворити мене на мерця. Навіть після стількох років.
— То ти все-таки вирішив їхати? — запитав Дмитро.
— Так, — сказав я.
— Але ж це — певна смерть.
— Можливо… Дуже навіть можливо…
Але…
Сакон устромив кинджал у ліву частину живота і сказав: «Дивись! Тепер розумієш, як це робиться? Тільки не вводь кинджал занадто глибоко, а то можеш перекинутися назад. Нахиляйся вперед і твердо притискай до підлоги коліна». Найкі зробив те ж саме і сказав малюкові: «Тримай очі розплющеними, інакше будеш схожий на вмираючу жінку. Якщо кинджал застрягне всередині чи тобі забракне сили, наберися сміливості і постарайся подвоїти свої зусилля, щоб провести його вправо.»
У мене були чотири дні. Так я, принаймні, думав. І за цей час я мав потрапити до Харкова, а там…
Добре. Там ми й побачимо, що «там».
А поки — добратися до Харкова за чотири неповні дні.
— Подумай.
Я просто зобов’язаний був їхати. Я не міг інакше.
— Подумай, — просив Дмитро.
І чесне слово, мене зовсім не хвилювало, чим закінчиться для мене ця поїздка. Було б значно гірше, якби я не зробив цього.
Чому?
Просто гірше, та й усе.
А коли я сів за кермо свого автомобіля, Дмитро вмостився поруч:
— Проводжу тебе до порту. Адже має бути хоч хтось, хто помахає тобі на прощання.
Пором, на нижню палубу якого я загнав свій фольксваген, вирушав із Кітакюсю о сімнадцятій годині.
Частина друга
На батьківщину
Владивосток — він був таким же, яким я пам’ятав його, — дивним містом з уламків винесених на берег, розбитих льодами багатоповерхових будинків.
А потім на швидкості сто шістдесят кілометрів через усю Росію. Від краю до краю.
Я стояв на березі величезної ріки, уже пропустивши колону вантажівок. Але тепер я був перший і, повільно в’їхавши на іржаву баржу, яка причалила до краю дороги, під’їхав до далекого борту, щоб бути першим, хто виїде на той берег.
І сидячи на багажнику, я хитав головою — «ні!» — кошлатим мисливцям і п’яненьким водіям вантажівок, чи казав «так», коли вони просили в мене цигарку.