Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
А так одна половина їх поприсідала, а друга просто залишилася стояти.
Старість? Та ні, радше безтурботна ситість.
Колись вони були однією з найнебезпечніших банд цього міста. Принаймні, саме від таких них я колись утікав. Потім у них завелися гроші. Багато грошви. Вони стали вкладати кошти в бізнес і невдовзі зрозуміли, що це значно вигідніше, ніж бігати з автоматами по дворах.
Та навіть ставши бізнесменами, хлопці ще встигли навоюватися вдосталь. Утім, останній постріл (якщо не брати до уваги полювань по неділях) був зроблений ними аж п’ять років тому. І це було надто вже помітно.
Я вистрелив, а вони залишилися стояти.
Зате півтора десятка охоронців, які приїхали з ними, попадали. Включно з тим, у якого я поцілив.
Я міг перестріляти їх, немов бляшаних качок у дешевому тирі.
Міг. Якби в мене не заклинило пістолет.
І ось я лежу посеред тротуару, оточений десятком стрільців, які навели зброю на мене.
А Зеник, похитуючи просто неосяжним черевом, каже Хічу (а в цього з’явилися вставні зуби й лисина. Хто скаже, що колись він був одним із найкращих пістолетників цього міста?):
— Ба. Та ми взяли його живим.
— Постарів наш друг Юза. Постарів.
Хто б казав?
Те «постарів» сказав Сява, котрий і сам розплився на всі боки.
— Привіт, Юзо.
— Здоровенькі були. — відповів я, все так само лежачи на спині з відкритими долонями на знак того, що я здався.
— Ну поїхали, побалакаємо.
Мене підняли, закинули в машину й повезли до офісу ще одного з них, який колись відгукувався на ім’я Тоха, а тепер роздає візитки з написами «генеральний директор» і «Володимир Віталійович».
— А як там Вацлав? — запитав я, згадавши про того, хто був нашим лідером і водив нас на бій.
— Та кокнули його, — обізвався з переднього сидіння Хіч. — Іще вісім років тому.
Так. Вони стали надто ситими. В офісі Тохи не виявилося навіть середніх розмірів ломаки, не кажучи вже про камеру для допитів і катувань.
Я сидів на стільці для «небажаних відвідувачів» з трохи підпиляними передніми ніжками і відчував, як починають німіти мої скуті за спиною руки.
Сява, Зеник, Хіч і Тоха, які стали панами Валерієм, Зиновієм, Дмитром і Володимиром, сиділи в кріслах напроти мене, дегустуючи принесений на таці з ікрою, лимоном і зеленим авокадо, коньяк.
— Отже, — почав на правах господаря Тоха, — чого ти приїхав?
— Я…
— А ми думали, що він давно помер.
— То навіщо?
— Я… — розмова могла бути дуже довгою, і закінчитися для мене у будь-якому разі погано: якби вони взялись катувати мене — це було б найгірше, адже, втративши вправність, вони покалічили б мене так, що мені б уже не допоміг жоден лікар. Хоча про якого лікаря може йтися, якщо після цього вони все одно вбили б мене й закопали де-небудь за містом.
— То навіщо ти приїхав?
— Я… — але розмови не вийшло.
У приймальні перед кабінетом, у якому ми зібралися, пролунали автоматні черги. Автоматів було три, і вони стріляли по охоронцях Тохи, перекидаючи їх разом зі стільцями. Охорону ж Хіча, Сяви і Зеника перестріляли просто в машинах на вулиці. Щоправда, застосувавши глушники.
— Хто?! — закричав Тоха.
Відповіддю йому стали відчинені стусаном двері і черга над моєю головою.
Раз — і в мене стало на чотири давні приятелі менше.
Два — і чиїсь холодні пальці розстебнули наручники.
Три — мене вивели з кабінету. Через усіяну трупами приймальню. Повз трупи на сходах і біля важких вхідних дверей. На вулицю.
Чотири.
— Доброго дня, — сказав мені чоловік у світлому плащі й рукавичках із тонкої шкіри.
— Справді, доброго, — відповів я, уточнивши; — Ми знайомі?
— Поки ні, — посміхнувся він. — Мене звати Володимир Михайлович.
А оскільки я не зрозумів, додав:
— Я вітчим Марини.
Її я побачив, коли вже сідав у одну з машин ескорту, що віз нас від розстріляного офісу.
— Таточку! — закричала Марина і кинулася мені на шию.
— Привіт-привіт! — я також був надзвичайно втішений.
— Здорово, що ти приїхав!
Щоб не заважати нашій зустрічі, люб’язний Володимир Михайлович поїхав іншою машиною, посадивши з нами лише одного стрільця.
Частина п’ята
Тато, вітчим і донька
— Агов, стій! — гукнула Марина водію. — Куди це ми їдемо?