Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
Я додав чотири купюри. Потім ще дві. Але вона тільки посміхалася.
— Спасибі, — сказав я, сховавши гроші.
— Поцілуйте від мене дочку…
Поштовий двір Афука міститься на північному заході від повітової управи. У давнину, коли цариця Окінагатарасіхіме вирушала покарати Сірагі, їй трапився на шляху олень; тому поштовий двір назвали Афука. У морі, на схід від цього поштового двору, є молюски авабі і нісі, окунь таї і водорості ме і міру.
По той бік пагорба мене чекали двоє міліціонерів.
— Сюди, — махнув жезлом один.
Зупинившись, я опустив скло і посміхнувся.
— Чого сидиш? — запитав він.
— А що?
— Виходь і давай документи.
Я вийшов, простягаючи йому свої права, що рясніли ієрогліфами. Вони навіть не здивували гібедедешників.
— Тепер паспорт.
Я простягнув паспорт.
Усе це один з них (за погонами — старший лейтенант) сховав до кишені куртки і сказав:
— Тут за двадцять кілометрів райцентр, завтра о третій годині прийдеш у відділок, оформиш порушення й одержиш документи назад.
— Друзі… — почав я. — Панове офіцери, я дуже поспішаю.
— Завтра.
Я витяг зелену сотню.
— Може, домовимося?
Ліниво озирнувшись туди-сюди, другий з них (за погонами — єфрейтор) зняв із плеча подряпаний короткоствольний автомат і, націливши на мене, сказав:
— П’ять тисяч зелених — і можеш їхати.
— Кредиток не приймаєте? — я не уточнював. Знав, що не приймають. І знав, що в мене в кишенях лише півтори тисячі…
Коли я поїхав далі, вони лежали обіч дороги, і збоку можна було подумати, що вони сплять, накривши обличчя кашкетами.
Але в райцентрі «за двадцять кілометрів» мені все-таки довелося зупинитись. Біля невеликої майстерні з ремонту автомобілів.
Тих, які в ній працювали, задовольнили дві сотні.
— Мені потрібні номери.
— Які?
— Місцеві.
— Якщо потрібні, то будуть.
Другу половину дороги я проїхав з номерами Томської області.
А загалом островів може бути понад сто. На заході є два рейди (один називається Ахікода: на ньому може стояти більш ніж двадцять суден; інший — Кавара; на ньому може стояти понад десять суден). Посланці, які прямують до Китаю, вирушають з цього рейду, доходять до мису Міміраку (на захід від бухти Кавара), а звідси уже перетинають море в західному напрямку.
Я бачив труби промислових міст.
Я підвозив закохану пару, що подалась у весільну подорож автостопом через уральські гори.
Я зупинився біля жінки, яка стояла самотою край дороги, і хотів запитати, чим я можу їй допомогти. Тільки згодом зрозумів, що вона дорожня повія.
Майже шість годин їхав на буксирі, щоб з’ясувати: ремонт моєї машини займе щонайменше дні три, а тому просто купив новий автомобіль і поїхав на ньому далі.
Я бачив ранню зиму. Я проїхав крізь крижані дощі листопада й паморозь міжсезоння. І нарешті опинився над берегами Дону.
А згодом пішли українські містечка, в яких мені доводилося бувати раніше.
Нічогеньке мав життя. Я тільки гмикнув. Тут я застрелив торговця наркотиками, там моя куля знайшла щілину між титановими пластинами в бронежилеті дуже багатого, а тому швидкого на розправу діляги. Тут мені довелося почати з полювання на охоронців…
А в цьому місті є старенький будинок, на горищі якого я колись (раптом здалося, ніби лише кілька днів тому) пролежав майже два тижні, дивлячись, як припадає пилюкою ствол мого карабіна…
А тут, у готелі…
Наприкінці п’ятого дня дороги, минувши вогні Чугуєва і якихось селищ, я в’їхав у Харків…
Я повертався додому, а приїхав у зовсім чуже місто.
Поки мене не було, тут з’явилось безліч нових будівель, а багато зі старих переорієнтувалися на Захід. Прямо в капіталізм.
Але до цього можна було звикнути.
Тим більше, що пішов дощ, і сіре каміння міста заблищало у вогнях ліхтарів, повертаючи мене мало не в дитинство.
На сході — великі гори, що є кордоном з повітом Нака; на півдні — повіт Сіракабе; на заході — ріка Кену; на півночі цього повіту гори Хада утворюють кордон двох провінцій — Сімоцуке і Хітаті.
Я був удома. Але не поїхав до себе — у квартиру на третьому поверсі, де залишилася вся моя молодість. Як іноземець, адже я був громадянином Японії, зупинився в готелі.
— Ви до нас надовго?