Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
— За головною машиною, — відповів той. Не обертаючись, але все-таки шанобливо.
— Ага, — зрозуміла Марина, — сюрприз. Він вирішив цілком возз’єднати нашу родину.
— Тобто? — запитав я.
— Вітчим везе нас на город, де росте наша мама-овоч.
Улаштована в особняку лікарня була дорогою в’язницею строгого режиму для наркоманів з багатих родин.
Мою колишню дружину вивели попід руки в парк, у якому ми (я, Марина, її вітчим — на лавочці, охорона — у кущах по периметру) чекали на неї.
— Здрастуй, Наталочко, — сказав Володимир Михайлович, цілуючи її в чоло.
— Привіт, — помахала рукою Марина.
Але моя колишня дружина навіть не побачила їх. Як не побачила вона й мене. Світ, у якому ми жили, не існував для неї. А в ті лабіринти чи поля лотосів, якими блукала її свідомість, ми могли потрапити тільки після п’яти років щоденного нюхання кокаїну.
Але Наталю все ж посадили поруч із нами.
— Ну й навіщо ти зробив це? — запитала Марина у вітчима.
— Я думав, твоєму батькові буде приємно, — відповів він. — Адже приємно?
— Майже, — кивнув я.
Так. Іноді, коли сам маєш багато комплексів, справді приємно довідатися, наскільки низько опустився той, хто тебе зрадив. І можливо, років десять тому… Але тепер я побачив зовсім незнайому мені жінку. Жінку, про яку я нічого не знав і з якою я навряд чи зустрінуся ще раз.
— То, може, поїхали вечеряти?
— Мене звати Сергій, — почав я на прохання «розповісти про себе». — Мені до біса років, і я батько цієї дівчинки, яку дуже люблю.
— Я теж її батько, — сказав Маринчин вітчим.
— Вітаю, — сказав я. — Нам однаково пощастило.
— Тоді вип’ємо.
І ми випили.
— До речі, — згадав він. — А ти знаєш, що твої друзі-японці вже тричі намагалися підстрелити мене?
— Та ти що? — я спробував здивуватися.
— Ага, — сказала Марина.
А її вітчим додав:
— І я хотів би про це поговорити.
У шерезі володарів знайшовся й такий: зійшов на вершину високої гори, перейнявся співчуттям, жив у палаці з дрантивим дахом, але дбав про народ. Інший був мудрий від народження, відав про ще не здійснене й міг вислуховувати прохання десятьох, не пропускаючи ні слова. У двадцять п’ять років він одержав наказ володарки і тлумачив сутри Великої Колісниці, а написані ним пояснення до сутр стали відомі нащадкам.
Виявляється, шановні панове японці прибули до Харкова ще три дні тому. Тож усі мої спроби випередити їх бачилися марними. Як і занадто самовпевненим моє рішення приїхати й захистити Марину. Ми сиділи у квартирі на четвертому поверсі будинку біля невеликої річки, і нас захищали шістнадцять броньованих дверей та півсотні стрільців Маринчиного вітчима, який викупив увесь цей будинок і влаштував у ньому не тільки офіс, маленький, на чотири номери-люкс, готель, трирівневу квартиру, міні-пральню, загальну цілодобову кухню і щось там іще, але й кілька казарм для стрільців-охоронців.
Так само як належало йому подвір’я цього будинку, яке він частково перетворив на фізкультурний майданчик, а частково — на автостоянку і невеликий термінал для прийому вантажівок.
— А чому ти не полетів літаком? — запитав він у мене.
— Варто мені було приїхати сюди й увійти в «мережу», як мої старі друзі вже знайшли мене. Якби я прибув літаком — то з аеропорту до міста доїхали б тільки передні колеса того розстріляного з гранатомета таксі, яке б я узяв.
— А-а.
Ми сиділи у напівтемній кухні, і, розливаючи по чарках горілку, вітчим уп’яте запитував Марину:
— Ти справді нічого не будеш?
— Справді.
Умостившись разом з ногами на стільці і лежачи на своїй частині столу, вона дивилася на нас і посміхалась. А Володимир Михайлович продовжував наливати:
— За твій приїзд.
— Будьмо, — і ми випили, закушуючи замороженими до крижаного хрускоту маринованими овочами і, в буквальному значенні цього слова, нарубаною ковбасою.
— До речі, про японців, — сказав Володя. Ми вже говорили один одному «ти», і я називав його на ім’я. — Ти там прожив дванадцять років і їв лише рис?
— А ти не був у Японії? — запитав я.
Він заперечно похитав головою.
— Тоді, — сказав я, — лише рис.
— Може, зварити тобі картоплі? — запитав він.
Я відмовився.
— А рис? Хочеш, Маруся (він називав Марину «Марусею») приготує тобі рису?
— Хочеш? — запитала Марина.