Лист до короля
- Автор: Драгт Тонке
- Язык: украинский
- Год: Наірі
- ISBN: 978-617-7314-53-9
- Переводчик: Світлана Денисенко те Пас
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Лист до короля». Краткое содержание книги:
Юному відважному героєві Тіурі вмираючий лицар передає в руки лист, який неодмінно має бути доправлений королю. І хлопчик, заповітна мрія якого — стати лицарем, бере на себе цю місію. Він іще не підозрює, скільки небезпек йому доведеться подолати на шляху до королівського замку, зі скількох халеп виплутатися.
Книга нідерландської письменниці Тонке Драгт, створена в середині ХХ століття, — класичний лицарський дитячий роман, сповнений пригод, романтики й благородства. Його відзначено низкою престижних літературних премій, видано багатотисячними тиражами, перекладено багатьма мовами світу й екранізовано.
— Доброго ранку, відновлений! Тобі вже ліпше? -спитав Бенду, вперше за весь час усміхнувшись до Тіурі.
— Дай-но я огляну твою рану ще раз, як цілитель, — жартома сказав Ристридин. — Маю з собою чудову мазь. Арвату й Марвіну, зброєносцеві Евейна, теж доведеться довіритися мені.
Згодом, під час сніданку, Тіурі спитав:
— Що ви плануєте робити далі?
— У будь-якому разі рухатися до того місця, де Велика Дорога звертає вбік від Блакитної річки, — відповів Ристридин. — Там ми домовилися зустрітися з Евей-ном, він поїхав до Вестенату за підкріпленням.
— Там ми й розійдемося, — мовив Тіурі. — Вам треба знайти й покарати Червоних Вершників, а мені — іти далі, уздовж Блакитної річки.
— Тобто далі ти хочеш іти сам! — вигукнув Бенду.
— Не можу ж я весь час залишатися при вас, — відповів Тіурі. — Я безмежно вдячний, що міг разом з вами пройти таку велику частину шляху. Коли б не ви, то вчора мене вже не було б! І не сидів би я тут! Але мушу йти далі і якнайшвидше. — Він зачекав і додав: — Ви, мабуть, здогадались уже, що мій шлях не закінчується біля витоків Блакитної річки: мені треба перейти гори й потрапити до королівства Унавена. Таке моє доручення.
На мить запанувала тиша.
— На захід, — вимовив нарешті Арват. — Але чому б тобі не поїхати Великою Дорогою?
— Є багато інших шляхів через гори, — додав Ри-стридин, — хоча вони відомі небагатьом. Пустельник Менаурес добре знає гори і напевно вкаже найкрутішу і найважчу дорогу, проте вона буде однією з найкорот-ших. Ба більше: про неї не знатимуть вороги.
— Вороги не підуть за ним, — заговорив Бенду. — Для цього, врешті-решт, ми тут. Ми поквитаємося з Червоними Вершниками — і він зможе прямувати далі безпечно і спокійно.
— Саме так, — погодився Ристридин. — Але ось що я хочу сказати, Тіурі: мені дуже шкода прощатися з тобою.
— І мені прикро, та, мабуть, інакше не можна. Окрім того, ви кажете, що тепер мені можна не боятися Червоних Вершників.
— Я в цьому переконаний, — рішуче підтвердив Бенду.
Але Ристридин застеріг:
— Не варто недооцінювати своїх ворогів, Тіурі! Не хочу тебе лякати і згоден з твоїм рішенням, але пам’ятай, що у Червоних Вершників може бути безліч шпигунів. Їх самих видно здаля, а от їхні поплічники слідкуватимуть за тобою — переодягнуться невинними. мандрівником, пастухом або будь-ким іншим! Тому ти маєш нас потайки покинути і якомога далі відійти, перш ніж вони помітять, що тебе немає в нашому гурті.
Тіурі відчував, що відвага полишає його. Він мав відверто зізнатися собі, що йому зовсім не хочеться прощатися з лицарями і подорожувати далі самому.
Проте юнак знав, що це неминуче. У нього було своє призначення, а в Сірих Лицарів — своє.
Вони поговорили ще трохи і вирішили, що поїдуть разом до місця зустрічі з Евейном і його супутниками.
Але потім з’ясувалось ось що...
— А як бути з Арданвеном? Чи зможу я на коні перетнути гори? — спитав Тіурі.
Ристридин похитав головою:
— Це виключено. Надто тими стежками, якими тобі доведеться видряпуватися. Головною дорогою було б іще можливо. хоча й вона місцями важкопрохідна.
— Тобто доведеться його залишити, — зітхнув Тіурі.
— Ми подбаємо про нього, — пообіцяв Ристридин. — Він поживе в замку Містеринат, а ти забереш його, коли повернешся.
— Але він не належить мені! Це кінь лицаря Едві-нема!
— Він прийняв тебе як свого хазяїна, — відказав Ри-стридин. — Хіба я не розповідав, що раніше він нікого не терпів на спині, окрім лицаря Едвінема? Він міг скоритися лише тому, кого вважав рівним Едвінему.
Отже, ти й маєш бути його хазяїном! Та про це поговоримо пізніше. Принаймні можеш бути впевненим, що він очікуватиме твого повернення.
— Й іще одна важлива річ! — мовив Ілмар, який сидів у глибокій задумі. — Хтось із нас має обмінятися з Тіурі одягом. Я можу це зробити і їхати далі на Ар-данвені, якщо, звісно, він погодиться. Тоді вершники чи їхні шпигуни переслідуватимуть мене, а він зможе спокійно йти своїм шляхом непоміченим.
— Дуже вдячний тобі, — кивнув Тіурі, — але не хочу, щоб ти це робив. Я взагалі нікого не хочу наражати на небезпеку заради мене.
— Слушна думка, — оцінив Ристридин. — Саме так Іл-мар і має вчинити! Що з того, що це небезпечно! Ми всі йдемо ризикованим шляхом, наражаючись на небезпеку. Вважаю, що пропозиція Ілмара саме пасує майбутньому лицареві. І ти, Тіурі, маєш дати йому можливість допомогти тобі.
Ілмар засяяв, почувши ці слова, а Тіурі трохи повагався і врешті погодився.