Гора між нами

За годину я приготував стрілу й рушив по кривавих слідах через озеро. Паскудний вийшов постріл. Лосеня пробігло все озеро та зникло між дерев. Я й далі йшов за ними, уважно прислухаючись, чи немає поруч розлюченої матері. Лосиці відчайдушно захищають свою малечу. І вони не тікають — вони б’ються.

Вітер розігнав хмари, і сніг ущух. Майже повний місяць добре освітлював усе навколо. Я взагалі давно не пам’ятаю такої світлої ночі. Моя тінь невідступно прямувала за мною. Панувала мертва тиша, яку порушували лише моє дихання та рипіння снігу під ногами.

Я шукав їх майже годину. Лосеня пробігло приблизно півтора кілометра від місця моєї засідки та почало видиратися на хребет, де, охлявши, скотилося вниз. Лосиця стояла над ним та намагалася «вмовити» його підвестися, штурхаючи носом. Але лосенятко вже не рухалося.

Лосиця почула мене й високо задерла голову і хвіст. Я заволав і потрусив над головою луком, щоб здаватися більшим, аніж я був насправді. Вона оглянула мене та відвернулася. Зір у лосей поганий — набагато гірший, аніж нюх. Я підійшов та спинився метрів за сорок від них з луком та стрілою напоготові. Я не хотів у неї стріляти, але, якщо вона атакуватиме, у мене не буде вибору. Від дерев далеко я не відходив, сподіваючись у разі потреби сховатися під гілками. Коли між нами лишилося метрів двадцять, їй урвався терпець і вона з неймовірною прудкістю кинулась на мене. Я чкурнув був до дерева, але перечепився через снігоступи, і вона вдарила мене головою та грудьми, жбурнувши на осику. Я загативсь об стовбур та з’їхав додолу, відтак скрутився калачиком і завмер. Тепер мене вже не було видно через гілки, але вона все одно відчувала мій запах. Роздратована, лосиця хропнула, потім низько заревла й тупнула копитом. Аж раптом уся насторожилася та прислухалася. Потім зробила обережний крок…

І тут з’явились вони. З-проміж дерев вище на пагорбі вистрибнули вісім вовків та кинулися шматувати лосеня. Лосиця, ані миті не завагавшись, атакувала їх. Дев’ять сильних тварин зчепились у клубок рогів, пазурів та зубів.

Я лежав під осикою й дивився. Мати важко розкидала вовків ногами та рогами — я чув хруст кісток, а хижаки злітали на п’ять метрів у повітря. Один з вовків примудрився вчепитись їй у спину, а інший — на шию, намагаючись прокусити трахею. Це її відвернуло, і ще два вовки вчепилися лосиці в живіт. Два інші й досі рвали лося, а ще двоє вже нерухомо лежали на снігу. Не звертаючи уваги на власний біль, лосиця важкими ударами копит скинула тих двох, що шматували малого — вони хутряними м’ячами злетіли в повітря. Потім заходилася скажено брикатись, і в повітрі негайно з’явилися краплі вовчої крові та вовчі зуби. За кілька секунд уцілілі вовки вже тікали. Метрів за п’ятдесят-шістдесят вони спинились обміркувати план дій. Закривавлена лосиця важко дихала, штурхаючи носом малого. Кожні кілька хвилин вона знов і знов видавала той низький рев. Я, і досі під деревом, загорнувся в спальник та сперся на стовбур.