Гора між нами
- Автор: Мартин Чарлз
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Переводчик: Івченко Таїсія
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гора між нами». Краткое содержание книги:
Ця жахлива пригода змусить їх переосмислити своє життя і, можливо, відкрити серце для нового кохання…
За годину я приготував стрілу й рушив по кривавих слідах через озеро. Паскудний вийшов постріл. Лосеня пробігло все озеро та зникло між дерев. Я й далі йшов за ними, уважно прислухаючись, чи немає поруч розлюченої матері. Лосиці відчайдушно захищають свою малечу. І вони не тікають — вони б’ються.
Вітер розігнав хмари, і сніг ущух. Майже повний місяць добре освітлював усе навколо. Я взагалі давно не пам’ятаю такої світлої ночі. Моя тінь невідступно прямувала за мною. Панувала мертва тиша, яку порушували лише моє дихання та рипіння снігу під ногами.
Я шукав їх майже годину. Лосеня пробігло приблизно півтора кілометра від місця моєї засідки та почало видиратися на хребет, де, охлявши, скотилося вниз. Лосиця стояла над ним та намагалася «вмовити» його підвестися, штурхаючи носом. Але лосенятко вже не рухалося.
Лосиця почула мене й високо задерла голову і хвіст. Я заволав і потрусив над головою луком, щоб здаватися більшим, аніж я був насправді. Вона оглянула мене та відвернулася. Зір у лосей поганий — набагато гірший, аніж нюх. Я підійшов та спинився метрів за сорок від них з луком та стрілою напоготові. Я не хотів у неї стріляти, але, якщо вона атакуватиме, у мене не буде вибору. Від дерев далеко я не відходив, сподіваючись у разі потреби сховатися під гілками. Коли між нами лишилося метрів двадцять, їй урвався терпець і вона з неймовірною прудкістю кинулась на мене. Я чкурнув був до дерева, але перечепився через снігоступи, і вона вдарила мене головою та грудьми, жбурнувши на осику. Я загативсь об стовбур та з’їхав додолу, відтак скрутився калачиком і завмер. Тепер мене вже не було видно через гілки, але вона все одно відчувала мій запах. Роздратована, лосиця хропнула, потім низько заревла й тупнула копитом. Аж раптом уся насторожилася та прислухалася. Потім зробила обережний крок…
І тут з’явились вони. З-проміж дерев вище на пагорбі вистрибнули вісім вовків та кинулися шматувати лосеня. Лосиця, ані миті не завагавшись, атакувала їх. Дев’ять сильних тварин зчепились у клубок рогів, пазурів та зубів.
Я лежав під осикою й дивився. Мати важко розкидала вовків ногами та рогами — я чув хруст кісток, а хижаки злітали на п’ять метрів у повітря. Один з вовків примудрився вчепитись їй у спину, а інший — на шию, намагаючись прокусити трахею. Це її відвернуло, і ще два вовки вчепилися лосиці в живіт. Два інші й досі рвали лося, а ще двоє вже нерухомо лежали на снігу. Не звертаючи уваги на власний біль, лосиця важкими ударами копит скинула тих двох, що шматували малого — вони хутряними м’ячами злетіли в повітря. Потім заходилася скажено брикатись, і в повітрі негайно з’явилися краплі вовчої крові та вовчі зуби. За кілька секунд уцілілі вовки вже тікали. Метрів за п’ятдесят-шістдесят вони спинились обміркувати план дій. Закривавлена лосиця важко дихала, штурхаючи носом малого. Кожні кілька хвилин вона знов і знов видавала той низький рев. Я, і досі під деревом, загорнувся в спальник та сперся на стовбур.
Вовки кружляли навколо ще з годину, наостанок знову спробували атакувати — але невдало, — після чого втекли. Їхнє виття було ще довго чути десь далеко за кряжем. Лосиця ще кілька годин стояла над лосеням, затуляючи його від снігу, що знов почав огортати землю щільною ковдрою. Невдовзі червоні плями на бойовищі вкрилися свіжим білим снігом.
На світанку, коли лося вже стало хіба що невеличкою кучугурою снігу коло її ніг, лосиця видала останній низький стогін й повільно пішла геть. Я тихенько виповз із-під дерева та затягнув у свою схованку тушу лосяти. Ноги та задню частину вже майже з’їли вовки, плечі теж були понівечені, але м’яса все одно лишилося чимало. Я зрізав усе, що зміг — вийшло близько п’ятнадцяти кілограмів свіжини. Нам вистачить десь на тиждень або, може, днів на десять.
Спакувавши м’ясо в рюкзак, я відшукав свій лук. Лосиця наступила на нього, коли вдарила мене, і тепер то була просто купка уламків та жмут тятиви. Я не став навіть його забирати.
Добре, хоч снігоступи вціліли. Я рушив назад до озера. Із цього боку вже було видно, що в будинку яскраво горить вогонь. Мабуть, Ешлі не спала всю ніч. Через озеро вела ще помітна червона доріжка. Десь далеко знов застогнала лосиця. Мабуть, ми її чутимемо ще день, а може, й два.
Мені не було шкода лосеняти. Нам з Ешлі потрібна їжа. Я і знову вчинив би так само, якби було треба. А в лосиці ще будуть інші малята. Нерідко народжуються навіть два чи три одразу. Але вигляд матері, що стояла над своїм мертвим малим, просто розбив мені серце.
Я підхопив червону грудочку снігу. Свіжий сніг іще не повністю приховав криваві сліди на поверхні озера. Утім, за годину, мабуть, їх уже не буде видно. Не знаю, може, це на мене вплинув двадцять третій ранок у горах. А може, слабкість, утома чи диктофон, що важкою цеглиною тиснув мені на груди. Можливо, переживання за Ешлі, яка чекала на мене цілісіньку ніч, чи низькі стогони лосиці. Не знаю. Я просто впав у сніг, притисши червону грудочку до обличчя та вдихаючи запах крові. Ліворуч від мене росла струнка сосна метрів двадцять заввишки. Гілки в неї були лише вгорі стовбура. Я дістав сокиру, підповз до дерева та прорубав невеличку смужку в корі навколо стовбура. Улітку дерево прогріється, й цей шрам пустить смолові сльози, які тектимуть ще довго. Може, навіть кілька років.
Розділ сорок перший
Ти мала рацію. Від самого початку.
Розділ сорок другий
Ставити питань не довелось — обличчя Ешлі й так мені все сказало. Я увійшов та кинув наплічник. Спробував щось сказати — і тільки тут зрозумів, наскільки змучився.
— Я телефонував, але в тебе було зайнято, — пробурмотів я.
Вона всміхнулася та жестом показала підійти ближче.
— У вас рана, лікарю, — провела вона пальцем у мене над лівим оком. — І глибока. Ти як?
Поруч із нею лежав зібраний пазл. Панорамний краєвид гірських піків, з-за яких сходить сонце.
— Закінчила? — спитав я. — А це схід чи захід?
Вона відкинулася та заплющила очі.
— Мабуть, залежить від позиції того, хто дивиться.
Майже весь день я нарізав м’ясо на шматочки та готував їх на повільному вогні. Потім я зашив собі брову — Ешлі тримала для мене дзеркальце. Вийшло сім швів. А згодом ми їли. І знову їли. І ще їли. Варто було лише подумати про харчі — ми відразу їли. І Наполеон теж. Ми могли собі це дозволити. І не те, що ми запихувалися м’ясом — просто їли, щоб не відчувати голоду. Надвечір ми нарешті наїлися. Усі троє.
Ешлі попросила мене ще раз зробити для неї ванну, і, поки вона милась, я спакував сани. Речей у нас було небагато: мій рюкзак, два спальники, ковдри, сокира, м’ясо. Увесь непотріб я кинув тут, щоб не тягти зайву вагу. Потім я допоміг Ешлі вилізти з раковини та вмоститись на ліжку і помився сам. Хтозна, може, це моя остання ванна.
Сам я заснув, тільки-но стемніло, та проспав до світанку. Годин дванадцять, либонь. Я від аварії стільки не спав. І взагалі протягом вже багатьох років стільки не спав. Із десять років, гадаю.
Хірурги, а особливо ті, що працюють у реанімації, добре вміють приймати тяжкі рішення, до того ж швидко і під тиском обставин. Але тепер я ніяк не міг вирішити, лишитися чи піти. Іти не хотілось. Я не бажав покидати це тепле місце та волів сподіватися, що сюди прийдуть і знайдуть нас. Але з цим лосям нам неймовірно поталанило. Я можу до кінця життя полювати, й мені більше ніколи так не поталанить. До того ж лука в мене вже немає.
Мені спало на думку підпалити цей дім. Просто взяти і розкласти величезне багаття. На жаль, усе одно немає гарантії, що хтось прийде сюди розбиратися.
Крім того, цей будинок ще може нам знадобитися на випадок, якщо ми провештаємося кілька днів без жодних перспектив та захочемо повернутись. Я не Колумб, отож хочу мати місце, куди можна повернутись, а не надію на те, що когось зацікавить пожежа в лісі.