Гора між нами
- Автор: Мартин Чарлз
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Переводчик: Івченко Таїсія
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гора між нами». Краткое содержание книги:
Ця жахлива пригода змусить їх переосмислити своє життя і, можливо, відкрити серце для нового кохання…
Може, у деякому сенсі вона й має рацію, звісно. Ну добре, вона має рацію. Усе. Вона права. А я знову тут із цим диктофоном, бо ніяк не можу сказати те, що думаю. Сподіваюся, ви обидві щасливі з цього.
І що мені тепер робити? Я взагалі не був на полюванні відтоді, як дідусь брав мене з собою. Ще в школі. Бувало, виїжджали кілька разів на птаха чи на оленя, але я ніколи не ставився до цього серйозно. Ми просто розважалися. Дідусь гадав, що йому слід було брати на полювання тата, коли той був малий, але він не брав, тому тато виріс покидьком. Через це він вирішив надолужити зі мною. Я був не проти, бо любив діда. А він любив мене. Ми добре спілкувалися, і в мене був додатковий привід забратися від батька на якийсь час. Ми жодного разу нікого не вбили, тому дорогою додому завжди зупинялись у «Ваффл Гауз». Чи у «Макдоналдсі». Чи у «Вендіз». Іноді у кафе з морепродуктами. Полювання було для нас суто приводом провести разом час, а не навчитися виживати. А тут, якщо я не влучу, чи якщо не побачу когось, чи якщо оте «хтось» побачить мене — ми помремо. Тут мій успіх має значення. Треба було мені дивитися більше передач про полювання. Чи про виживання. Як там того хлопця звуть? Беар Ґріллз[47], здається. А ще «Науку виживання». Не пам’ятаю, як його там звали. Думаю, у цих хлопців тут не було б жодних проблем. Вони сміялися б з мене, якби побачили, що я тут роблю.
Сідаючи в літак Ґровера, я і гадки не мав, що мені випаде полюванням здобувати собі харч, щоб вибратися з дикої місцевості. Я читав про випадки, коли люди виживали і в набагато гірших умовах. Але наші умови ніяк не хочуть покращуватися. Ми тут наче в льодяному пеклі. Я гадки не маю, що мені робити. І я боюся, що, якщо не придумаю нічого, дівчина отам біля каміна помре повільною смертю.
Ось. Усе. Сказав. Я це сказав. Я боюся відповідальності. А як тут не боятися? Вона мала б бути вже на роботі, свіжа та засмагла після медового місяця. Мала б розгрібати е-мейли та повідомлення з вітаннями, квапилася б закінчити якісь свої справи. Світилася б щастям, як і будь-яка щойно пошлюблена дружина. Натомість вона лежить бозна-де з йолопом, який не годен і двох слів докупи зліпити та морить її голодом.
Я нічого не можу їй запропонувати. І тобі теж. Це ви, ви обидві винні в тому, що я говорю сам до себе. Що взагалі не так з вами, жінками? Хіба не може бути так, що в чоловіка просто немаєвідповіді? Невже не можна нам не знати,що буде далі та що треба робити? Хіба не можна нам бути неспроможними, розбитими й розчарованими? Невже нам не можна не знати,як розв’язати проблему чи як допомогти?
Одначе ти це все і так знала. Я не кажу тобі нічого нового.
Вибач, що накричав на тебе. Зараз. І тоді теж.
Мабуть, вона мала рацію — мені треба було сказати це. Зняти цей камінь із грудей. Але я їй цього не скажу. Хоча вона і так знає. Знає — бо сама ж мене сюди й відправила. Вона нестерпна — так само, як і ти. Ви, мабуть, з одного тіста книш.
Ну добре-добре, я чую. Я скажу їй. Так-так, я знаю. Вона лежить там зі зламаною ногою та цілком залежить від незнайомця. Хоча не такий я вже й незнайомець тепер. Я вже три тижні допомагаю їй ходити в туалет. Навіть тут, у будинку хтось має притримувати їй ногу. І їй це подобається не більше за мене, але їй ніяк не можна навантажувати пошкоджену ногу. Спробуй-но присісти на одній нозі! Я пробував — не так вже й легко. Так що ми вже, можна сказати, зблизилися.
Так, я дивився на неї. І ні, це не те, що ти думаєш. Ти знаєш, про що я. Так, вона дуже приваблива. Дійсно. Вона неймовірна. Вона виходить заміж, і я щосили намагаюся доправити її до її нареченого. Не знаю, любить вона його чи ні. Іноді здається, що кохає… А іноді — що зовсім ні.
Утім, я не збираюся говорити про це з тобою.
У неї ноги як у тебе, але вона… більша. Не знаю, який у неї розмір — я не дивлюся на наліпки на бюстгальтерах. Звісно ж, я їх бачив — мені довелося зняти з неї бюстгальтер після аварії.
Ні, мені не важко. Бо я… я сумую за тобою.
Я її лікар, так що все нормально. Ну, може, трошечки важко. Ось. Ти ж хотіла, щоб я був чесний. Тож ось. Тримай. Так, мені важко. Почуття гумору в неї просто… унікальне. Воно підтримує в мені сили. Я черпаю з нього. Це сила — така, як у тобі. Вона йде десь із глибин душі. Так що вона міцний горішок. Гадаю, вона виживе, якщо тільки я не заморю її голодом.
Не знаю. Я не думав, що ми зможемо протриматися так довго. Але протрималися. Чи може все ще погіршати? Може. Це взагалі не найстрашніше, що може статися. Найстрашніше — це не мати поруч тебе. Це разів у десять важче, ніж вештатися тут цими горами.
Мені вже час спати.
Ні, я не знаю, що робити з отим «нелегко». І ні, цього я їй точно не казатиму. У жодному разі. Годі. Ні, навіть і не подумаю. Ні-ні-ні, я тебе не слухаю.
Ну добре, може, скажу. Скажу, що мені важкувато. Згодиться?
Ні, я не знаю. Не знаю як. У мене ніколи не було проблем із чесністю. З егоїзмом — були, так. Проте не з чесністю. Але ти це й так знаєш.
І я скажу, що я перепросив.
Що мені шкода за те, що я тоді на тебе нагримав. І зараз теж.
Розділ сороковий
Наступного дня я прокинувся рано та пішов ставити сильця. Повернувся я майже по обіді, але все закінчив. Тепер у мене було чотирнадцять пасток навколо озера — деякі біля води, а інші в лісі неподалік. Усі їх я перевірятиму по дорозі до моєї засідки на лося.
Туди я вирушив після обіду та години три просидів марно. Аж раптом на лід озера нарешті вийшла лосиця зі своїм лосеням. Мале пробіглося кригою по коліно у снігу, а потім вони обоє сховались у деревах та почали їсти. Лосенятко вже було досить доросле, тож не залежало від материнського молока. Зазвичай тварини народжують після суворих зим, тому цей, мабуть, народився торік десь у травні-червні. Значить йому приблизно вісім місяців. Лосиця була просто велетенська: понад два метри заввишки та вагою з півтони. Ми з Ешлі рік голоду не знали б, якби я примудрився її вполювати. Але рік нам ні до чого. Якщо я вб’ю маля — лосиця виживе та народить ще. А якщо я вб’ю лосицю, лосеня все одно теж помре.
Вони паслися приблизно за сорок метрів від мене. Вітер жбурляв сніг мені в обличчя, і серце важко калатало в грудях. Лосиця підійшла ближче — між нами лишилося метрів вісімнадцять. Я вже збирався в неї поцілити. І, чесно кажучи, треба було так і зробити. Аж тут за нею наблизилось лосеня — підійшло на десять метрів до мене. Якщо наблизяться ще більше, то почують моє серцебиття.
Я повільно почав напинати тятиву. Лосиця підвела голову та прислухалася. Одним оком вона дивилася просто на мене. Хоча насправді на дерево, під яким я ховався. Вона відчула, що тут щось є — не знала тільки, що саме. Я прицілився в груди лосяті, наполовину видихнув, приготувався та спустив гачок.
Стріла важко увійшла лосяті в груди. Воно підстрибнуло, крутнулося навколо себе та чкурнуло повз мене через озеро. Мати побігла за ним — вона насторожено прислухалася до всього навколо.
Я спробував заспокоїтися та згадати, як саме увійшла стріла. Я цілився в серце — хотів, щоб лосеня померло швидко, — але не влучив. Стріла увійшла трохи праворуч, сантиметрів на десять, та, скоріш за все, пробила легеню. А це означає, що налякане маля буде тікати. Битися воно не могло, тому обрало другий з можливих варіантів. Воно все одно помре від втрати крові, але в такому стані може пробігти ще з півтора кілометра. А ось мати може битись — і вона битиметься за свого малюка, якщо буде треба. Зараз лося добіжить до лісу, десь сховається та буде чекати свою матір, аж поки не помре. А якщо я вийду зі своєї схованки й піду за ними, воно злякається та кинеться бігти далі. Отож я вирішив почекати.