Закоłот. Невимовні культи
- Автор: Кузнєцов Володимир
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-617-7585-20-5
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Закоłот. Невимовні культи». Краткое содержание книги:
Одвічна дилема Людини — який шлях є істинним? Per omnia saecula saeculorum, світ без кінця — чи Bellum omnium contra omnes, війна без кінця?
На материнському кораблі «Сінано» — найстарішому та найпотужнішому представнику Об’єднаного Флоту Імперії, спалахує заколот, кривавий та безжальний. Хто розпочав його, до чого він призведе, а головне — як пов’язаний із подіями тисячолітньої давнини, що вже стали наріжним каменем історії людства?
— Руки, — повторив товстун, знімаючи з пояса фіксуючу стрічку. Його широкий, губатий рот скривився в огидливій гримасі.
Бріджит повільно простягнула до нього худі зап’ястки. Приємно-холодний полімерний метал стрічки шовковисто ковзнув по шкірі. Вона опустила погляд, спостерігаючи, як затягується зашморг. Потім знов звела очі на пласке обличчя Гутмана.
Той на якусь мить завмер, міцно стиснувши побілілі губи, наче стримуючи раптову нудоту. Потім його обличчя почервоніло, зробилося багряним, у горлянці щось забулькало…
Судомно роззявивши рота, він вивергнув із себе рясний струмінь жовтогарячої плазми.
Тольґа відскочив від охопленого вогнем кадавра. Потік розпеченого слизу бризнув на туфову підлогу, що миттю прогоріла під ним майже на палець углиб. Ніж мисливця вискнув у блискавичному випаді, лезо увійшло в скроню зі скляним хрускотом. Кадавр рвучко розвернувся — пробита ножем голова лишилася нерухомою, тіло ж крутнулося, наче на шарнірах, палаючі руки окреслили широкі дуги. Тольґа відсахнувся, але зброя, яка вже розжарилася так, що її годі було втримати, намертво застрягла в черепі.
Почвара стрімко насувалася, вимахуючи охопленими вогнем кінцівками, наче крилами пекельного вітряка. Мисливець, обеззброєний, міг лише ухилятися та відступати, ледве спроможний уникати стрімкого вихору вимахів. Супротивники кружляли по невеликій печері, з п’ятьма дверима до чернецьких келій і вузьким тунелем, що вів до решти печер скінії. Туди дорога Тользі була закрита — попри поміч, яку могли надати інші мисливці, звивистий вузький тунель був для нього, як вушко голки для верблюда. Кадавр тепер атакував короткими, рвучкими стрибками, змушуючи й мисливця скакати з боку в бік.
Черговий стрибок — але палаюче тіло посеред нього раптом втрачає зібраність і спрямованість, наче якийсь імпульс гасить силу польоту, змушує тіло змінити вектор, обертаючись навколо поздовжньої осі. Бріджит ошелешено спостерігає, як роздуте тіло Каспера, схоже тепер на похоронне багаття, флоатує посеред відсіку, як врізаються в нього кулі космопіхів — кулі, призначені їй. Солдат під стелею випускає нову чергу за тою, що прийняв на себе живий (чи живий ще?) смолоскип. Але руки його вже зводить судома, зброя випадає з рук, м’які снаряди важко, наче перші краплі весняної зливи, ляпотять по палубі. Потужні струмені червоного вогню вириваються зі стиків його тактичної броні, наче з форсунок якогось пекельного пальника.
«Се не я, се не я се не можу бути я…», — б’ється в голові шалена думка, а губи, здається, самі вимовляють ці слова — та беззвучний шепіт не лишається непоміченим.
— Убийте відьму!!! — верескливо репетує Вілмер. — Стріляйте! Стріляйте, Азатотові флейти!
Раптовий вибух розриває піхотинця. Палаючі пластини обладунків, дрібні уламки синтетичних матеріалів, обвуглене м’ясо і рудо-бура хмара випарених гуморів та м’яких тканин заповнює простір відсіку, позбавляючи можливості бодай щось розгледіти. Інфрачервоні фільтри візорів скаженіють, сенсори руху мерехтять тисячами цяток, телеметрія перетворилася на хаотичний набір мінливих символів. Кулі шматують перегрітий органічний аерозоль, на який перетворилося повітря відсіку. І з цього непроникного багряного мороку вихоплюється полум’я — пекуче і всепоглинаюче. Біль у потилиці, що наче була вгамувалася, раптом вибухає, наповнивши голову Бріджит вируючим холодним полум’ям — блакитним нейтронним вогнем. Вона викидає вперед руки, стягнуті зашморгами поліметалічних наручників. Пальці проходять крізь вогонь і стискаються на обвугленому обличчі, здираючи пелехи горілого м’яса, втискаються в очниці. Розіп’явши пащеку, чорно-червоний череп вивергає оглушливий, як скрегіт битого скла, лемент — і вибухає.
Тольґа відчував, як дрібні гарячі уламки кісток впиваються в його шкіру — на обличчі, грудях. Від жару долоні втратили чутливість і тепер були наче два оцупки, що уривалися трохи вище ліктів. Задушлива, пекуча хмара огорнула його, дихати стало неможливо. Тіло наче занурили в окріп — терпіти це було вже несила, і мисливець з криком відсахнувся. З порепаних долонь струменіла кров. Погляд затуманювала багряна поволока. Ззаду чиясь рука м’яко лягла на його попечене, скривавлене плече.