Закоłот. Невимовні культи
- Автор: Кузнєцов Володимир
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-617-7585-20-5
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Закоłот. Невимовні культи». Краткое содержание книги:
Одвічна дилема Людини — який шлях є істинним? Per omnia saecula saeculorum, світ без кінця — чи Bellum omnium contra omnes, війна без кінця?
На материнському кораблі «Сінано» — найстарішому та найпотужнішому представнику Об’єднаного Флоту Імперії, спалахує заколот, кривавий та безжальний. Хто розпочав його, до чого він призведе, а головне — як пов’язаний із подіями тисячолітньої давнини, що вже стали наріжним каменем історії людства?
— Шестеро загиблих! — урвав його Декарт. — Головна підозрювана — інспекторка вашої служби. Офіцер СФБ відсутня, ймовірно, викрадена. Два трупи з моргу зникли! І все се, — він навіть підвівся зі свого місця, не спускаючи важкого погляду з Кемідова, — все се менш ніж за дев’ять годин. Якщо се не заколот, то ви, пане командоре, нездара й саботажник!!!
Адмірал підняв руку — над столом умить запанувала тиша. Якщо Кемідов і збирався відповісти на звинувачення, це втручання його зупинило. Декарт також замовк. Присутність адмірала на нараді офіцерів його нервувала, бо навіть більшою мірою за очільника СОІ він схильний був вважати цей інцидент внутрішнім для «Сінано», тож цілком у межах його власної компетенції та відповідальності.
— Tôsho no keikaku-dôri ni keizoku shimasu, — промовив Содзі високим, мелодійним голосом. Аж занадто високим та мелодійним, як на Декартів смак. Окрім поруху губ, жодна рисочка на його обличчі не ворухнулася. Він лишався схожим на неприродно вродливого манекена, позбавленого будь-яких емоцій.
А проте слова його утвердили позицію капітана.
— Заколот має бути викрито та ліквідовано, — промовив Декарт розважно. — Наразі се пріоритетне завдання. Виконавчі служби: СОІ та СФБ. КП — за необхідності забезпечити силову підтримку. Основним частинам — перехід на режим підвищеної готовності. Технічна служба — забезпечити безперебійне функціонування сингулярного реактора до моменту курсового переходу на «Оріон». Звітувати про стан справ щогодини мені особисто. Я закінчив, панове. Якщо немає запитань чи зауважень, прошу повернутися до виконання своїх обов’язків.
Він опустився в крісло й схрестив руки на грудях.
Першим підвівся адмірал і мовчки залишив кают-компанію. Решта офіцерів вже почала й собі розходитись, але тут спрацювали водночас комунікатори Кемідова та Маріньї, очільника СФБ. Останній слухав повідомлення на двадцять вісім секунд довше.
— Пане капітане, — промовив він нарешті, — тривожні новини.
Вони спускалися вузьким гвинтовим тунелем від центральної осі до горішніх палуб. Тунель, вочевидь, був технічним — трапецієподібний у перетині, з ґратчастими стінками, за якими тяглися довгі смуги комунікаційних ліній. Світильники також були заґратовані, більшість — мертві. Вмикався, розбуджений сенсором руху, хіба один з п’яти. Це місце виглядало прадавнім і покинутим. Пожовклі пластикові таблички зі стовпчиками блідих ієрогліфів, незрозумілі піктограми та іконки, покручені та асиметричні. Вентиляція тут майже не працювала, і навіть проходячи крізь фільтр шолома, повітря відгонило важким запахом якоїсь хімічної речовини. Від нього свербіло у носі й дерло в горлянці. Крізь ґрати можна було розгледіти набряклі кристалізовані нарости технічних рідин та бруду, що безформними пухлинами вкривали труби й кабельні канали. Судячи з їхнього вигляду, вони зростали тут роками, якщо не десятиріччями.
— Де ми? — спитала врешті Бріджит.
Іва на мить зупинилася, зависнувши у повітрі. Вона легко балансувала, притримуючись за поручні однією рукою. Ліхтар помережив її ґратчастою тінню, що розтягувалася донизу.
— Подобається? — спитала вона. Її голос несподівано прозвучав роздратованим, сповненим сарказму. — Так насправді виглядає наш «Щасливий Журавель». Трохи оддалік лискучої мармизи, до якої ви, інквізитори, позвикали.
Бріджит не відповіла, і Боген рушила далі. Але тепер, після звуків живого голосу в хімічній напівтемряві тунелю, мовчанка зробилася нестерпною. Секунди, яких не було чим відмірювати, важкими гирями лягали на плечі О’Шонессі, вповільнюючи її рух.
— Ми все ще в тринадцятому? — намагаючись використати власний голос як мірило часу, промовила вона.
— Так. Ти ж і сама це відчуваєш, правда? Де ще ми маємо бути, як не тут? — не обертаючись, Іва продовжувала підйом. Дихала жінка натужно — певне, шолом не видавав потрібної кількості очищеної та збагаченої дихальної суміші. Воно й не дивно — більшість подібного допоміжного обладнання походила, судячи з маркувань, ще з часів Сторічної війни. Щастя, що воно взагалі працювало.
— Гадаєш, сингулярну камеру випадково встановили саме тут? Чи то були суто технічні причини: у одному секторі випадково опинилися критично не важливі корабельні блоки та ще й розгорнута інфраструктура водночас?
— «Сінано» зазнав серйозної перебудови…
— Та де там у біса! Ніхто не мав часу, а головне — розуміння, як саме це має працювати. Перебудова зайняла б роки. Сингулярний реактор вже був установлений на «Сінано».