Закоłот. Невимовні культи
- Автор: Кузнєцов Володимир
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-617-7585-20-5
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Закоłот. Невимовні культи». Краткое содержание книги:
Одвічна дилема Людини — який шлях є істинним? Per omnia saecula saeculorum, світ без кінця — чи Bellum omnium contra omnes, війна без кінця?
На материнському кораблі «Сінано» — найстарішому та найпотужнішому представнику Об’єднаного Флоту Імперії, спалахує заколот, кривавий та безжальний. Хто розпочав його, до чого він призведе, а головне — як пов’язаний із подіями тисячолітньої давнини, що вже стали наріжним каменем історії людства?
Тольґа вдарив тим, що мав — лампою в лівій руці.
Від удару олива бризнула з мідної кухви, вогник лизнув золотаві патьоки, що лилися покривленим обличчям, синіми сполохами зайнявся… і на нескінченно довгу мить завмер. А потім сморід паленої шкіри досяг ніздрів. Нелюд підхопився, розмахуючи кінцівками, Тольґа теж намагався збити полум’я, що зайнялося від бризок, які потрапили йому на одяг. Постать з головою-смолоскипом, хрипко завиваючи, сахнувшись навмання, перечепилася через нього і знов гепнулась. Обпалені пальці, що ними вона намагалася збити вогонь, уп’ялися в обличчя Тольґи. Він відчайдушно лупцював її кулаками, але, оскаженіла від болю, почвара не помічала тих ударів. Одяг на мисливцеві загорівся, перекинувшись уже й на лахміття потвори. Тольґа, щосили борсаючись, спромігся перекрутитись так, що опинився згори. Випростався, стрімким рухом вихопив із піхов на спині ножа — і розпанахав широким лезом ворожу горлянку. Гаряча кров ударила потужним струменем. Вогонь, збризнутий цією густою рідиною, не загас — навпаки, ще з більшою силою розгорівся, пожираючи одяг мисливця. Той підхопився, зриваючи із себе палаючу туніку. Тіло під його ногами несамовито корчилося й звивалося.
Нарешті вони завмерли: майже голий Тольґа, з червоними плямами опіків, огидними пухирями та порепаною навіть на обличчі шкірою та потвора, що в останніх судомах здригалася на підлозі. Язики полум’я на лезі ножа курилися чорним димом.
— А бодай тобі, — проскреготів Тольґа крізь потріскані губи.
Пісня забрала чергового ченця — у ніч полювання таке часто траплялося. Вони з Дамлою тільки-но повернулися до скинії, як служки переповіли йому наказ пресвітерії, і, вказавши на келію, з острахом позабиралися геть. Коли Пісня поглинає ченця — це завжди лячно, так. Але насправді жаско стає, коли вона поглинає мисливця.
Тож Тольґа стояв і дивився, як вогонь ліниво догризає нерухоме вже тіло. Як від голови лишається червоно-чорний череп з порожніми проваллями очниць, у яких вирує жирний, чорний дим. Як витягуються, витончуються руки та ноги, лопаються м’язи, лишаючи чорну як вугілля кістку. Останні слабкі язики вогню повзуть по підлозі, злизують крихітні рештки плоті, але, приречені, слабшають з кожною миттю.
Тольґа зараз ніби бачив окремо своїм власним оком — і окремо чорним каменем у лівій очниці. І той дивився на зачинені двері келії.
— Ти тут, брате? — спитав він за сто ударів серця до теперішнього моменту. — Це я, Тольґа. Вийди до мене.
Відповіддю йому була тиша. Мисливець примружився, допоки ще не наважуючись торкнутися дверей.
— Вийди до мене, ченцю, — повторив він. — Твої браття й сестри непокояться за тебе.
Знов мовчання. А потім — голос, слабкий, химерний…
— То й що? Облиш мене. Облиште всі…
Мисливець втомлено хитнув головою. Це не голос — лише те, що його власний розум сприймає як голос. Не голос того ченця, якого він навіть не пам’ятає. Він чує Пісню, яка лине крізь тіло, замкнене в келії. Божевілля як воно є. Воля Божа. Воля Співця. Воля Давнього.
Двері прочинилися, але світла лампи в руці мисливця забракло, щоб розвіяти пітьму за ними. Тольґа сягнистим кроком перетнув поріг келії…
Щосили уп’явшись зубами в зап’ясток, мисливець розірвав зачароване коло. Залізний присмак власної крови заповнив рот. Але голос… голос не вгамовується:
— Облиш мене… Іди геть… облиш…
Раптом здіймається вогонь — спочатку на рівень пояса, а потім вище голови. Ошелешений, Тольґа бачить, як зводиться на рівні поглинена Піснею почвара — вся у вогні з голови до ніг…
Пекучий жар назовні стикається з крижаним холодом у нутрощах — і Бріджит О’Шонессі відсахується, неспроможна навіть покликати на допомогу.
Те, що мало бути боцманом Вукміром, перетворилося на розжарений обвуглений кістяк, який сунув на неї, човгаючи й хитаючись, мов бадилля під вітром. Вогонь навколо нього здавався прозорим, наче анімоване зображення на склі візора, доповнена реальність, побудована з ґлітчів та пошкоджених пакетів. Ін’єктор — вона тільки зараз це усвідомила — випав з її руки і лежав на палубі майже під ногами істоти.
З хрускотом щелепа Вукміра відвалилася, і щось усередині — неймовірне, вируюче, переплетене — завібрувало, змушуючи резонувати титанові пластини в черепі. Ті потойбічні звуки заповнили собою відсік, просочуючись аритмічним гудінням у кістки та нутрощі. Це не було мовою, не могло нею бути — радше аудіальне відображення асемічного письма, знаків сили, що створювали базис будь-якої окульт-технології. Вкритий чорно-червоною циндрою мрець протягнув руку до обличчя Бріджит — і вона відчула, як набрякають пухирі навпроти чорних покорчених пучок, що так і не торкнулися її. Череп ледь не розривало зсередини — неймовірний тиск створював потужні вихори, що розходилися тілом, скручували в судомах кінцівки. Бріджит відчувала, як корчиться в болісних конвульсіях, та водночас не могла поворушити навіть пальцем, неначе її тіло раптом стало відлитою з металу статуєю. Чорна порожнеча очниць спалахувала глибинними відблисками жевріючого вугілля — ті очниці майже заполонили всесвіт Брідж, поглинули все довкола себе і поволі затягували її…