Келія Чайної Троянди. 1989-1999

Минулого четверга приїжджав Андрій Деркач, який повернувся з Німеччини. Привіз трохи чаю, дякувати йому, тютюну гарного, кілька касет — обробки концертів Бетговена, ксерокопію «Заміток щодо визначення поняття культури» Т. С. Еліота, невправно перекладених якимсь російським еміґрантом. Андрій перебуває у ситуації, трохи подібній до моєї. «Ціна зависока», — саме такою формулою узагальнив він усі ці спроби «встати і вийти» на шлях долі-дао. «Хтось шахраює; ми не відмовляємося платити цю зависоку ціну, але натомість не отримуємо нічого», — додав я. Посиділи, Андрій почитав нові вірші, набагато доросліші й потужніші за попередні; загалом було добре, тільки голова у мене розболілася потім від надміру чаю і тютюну.

І все-таки. Єдине, що не дає впасти в остаточний відчай, — взірцева постать Зерова, змушеного свого часу залишити «Баальбек» і вчителювати в болотяній Лукрозі заради хліба насущного. Це при тому, що попереду на нього очікували смерть сина, арешти друзів і, зрештою, — остаточне безробіття, яке загнало його аж до Москви, арешт, Соловки — і розстріл. Я не знаю, чи сприймав він усе те як долю; не уявляю, про яку любов до такої долі можна говорити в цьому випадку; але сьогодні те, що сталося з ним, бачиться і показує себе в істині саме долею, цілісністю, у якій неможливо щось змінити, — бо якраз отака доля виджерелюється із безсумнівної обраности. А щодо любови — то це, мабуть, саме та любов, яка наслідує свій архетип незбагненної поки що для мене любови Отця, Котрий Сина Свого приносить у жертву Собі, Котрий каже: «Кого Я люблю, того звинувачую і караю». Він не ухиляється і не лицемірить, називаючи кару даром або благодаттю; але даром і благодаттю, обраністю, яка у людських очах виглядає прокляттям, є Його незбагненна любов, плідна карами, переслідуваннями, звинуваченнями, муками, самотністю в Гетсиманському саду, у Матіївці і на Соловках, любов, плідна, врешті-решт, смертю. Ця любов не може бути чимось іншим — випробуванням, скажімо, тому що Отець наперед знає, гідні ми чи негодящі, тому що Він наперед обирає любих собі; любов не може бути інструментом, яким Отець кшталтує нас, доводячи до досконалости-доладности-довершености-святости; ця Його любов є лише любов'ю і виявляється саме отаким, неприйнятним серед людей чином. Караю і звинувачую. Але це — Його любов, і це Він обирає. Отже, чимось усе-таки ми любі Йому — попри нечистоту, гріховність і те, що здається нам остаточною непридатністю для життя.