Голодні ігри
- Автор: Коллинз Сьюзен
- Серия: Голодні ігри #1
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Країна Мрій
- ISBN: 978-617-538-027-7
- Переводчик: Уляна Григораш
- Жанр: Боевая фантастика
Электронная книга - «Голодні ігри». Краткое содержание книги:
Я майже не спала два дні, а тоді була ще довга виснажлива подорож до арени. Повільно мої м’язи розслабилися, а повіки поповзли вниз. Останнє, про що я подумала, — добре, що я не хроплю…
Хрусь! Мене розбудив тріск гілки. Скільки часу я проспала? Чотири години? П’ять? Кінчик носа холодний як лід… Хрусь! Хрусь! Що відбувається? Коли ступити на гілку, вона тріщить зовсім не так… її радше ламають. Хрусь! Хрусь! Судячи зі звуку, це відбувається десь за кількасот кроків праворуч од мене. Повільно, не видавши жодного звуку, я обернулася туди. Але не побачила нічого, крім темряви, і не почула нічого, крім легенького човгання. Проте згодом угледіла іскру: спалахнув маленький вогник, до якого потягнулася пара рук.
Я прикусила язика, щоб не скрикнути. І що за дур-новерхість? Розпалити вогонь увечері — це одне. Тоді трибути ще тільки оговтувалися після різанини біля Рогу достатку, відновлювали сили і навряд чи звернули б увагу на маленький димок. Але тепер вони остаточно отямилися й, мабуть, прочісують ліс, шукаючи жертв. Розгнітити багаття зараз — те саме, що махати білим прапором і кричати: «Агов, ходіть сюди, вбийте мене!»
Я була за кілька кроків від найбільшого ідіота в Іграх. Прив’язана до дерева. Я боялася поворухнутися, а про те, щоб утікати, не могло бути й мови. Скоро на полум’я збіжаться трибути, а до мене їм рукою кинути. Я чудово усвідомлювала, що надворі холодно і не в кожного є спальний мішок. Але в такому разі треба зціпити зуби й чекати до ранку!
Наступні кілька годин я пролежала в своєму мішку, міркуючи над тим, що можу легко злізти з дерева й без проблем знищити супротивника. Але мої інстинкти підказувати мені тікати, а не нападати. Цей трибут міг виявитися небезпечним. Усі дурні небезпечні. Хоча в цього, здається, немає зброї, а в мене є гострий ніж…
Небо досі було темне, але я відчувала наближення світанку. Я почала думати, що нас — я мала на увазі трибута, над чиєю смертю щойно міркувала, і себе — нас можуть не помітити. А тоді до мене долинув тупіт кількох пар ніг, що бігли лісом. Трибут біля вогню, мабуть, задрімав. Нападники наскочили, не давши жертві шансу втекти. Тепер я зрозуміла, що це була дівчина: вона благала, а тоді голосно зойкнула. Потім почувся грубий сміх, і кілька трибутів привітали одне одного. Хтось крикнув:
— Дванадцять готові, одинадцять на черзі!
У відповідь пролунали схвальні вигуки.
Отже, вони об’єдналися у зграю. Я зовсім не здивувалася. Часто на ранніх стадіях Ігор утворюють такі собі співдружності. Сильніші об’єднуються, щоб винищити слабших, а тоді напруга зростає, і вони повстають одне проти одного. Зовсім не важко здогадатися, хто входив у цю зграю. Понад усякий сумнів, це трибути-кар’єристи з Округів 1, 2 і 4. Два хлопці й три дівчини. Ті, що в спортзалі завжди обідали за одним столом.
Кілька секунд вони обшукували дівчину, сподіваючись знайти щось цінне. Але судячи з їхніх коментарів, не знайшли нічого. Не здивуюся, якщо жертвою стала Рута. Хоча ні, вона занадто кмітлива, щоб розпалювати вогонь у такому місці й у такий час.
— Краще зразу забратися звідси, щоб тіло прибрали ще до того, як воно засмердиться, — я була майже впевнена, що це сказав брутальний хлопець з Округу 2.
Всі інші, здається, погодилися з ним, і зграя рушила у моєму напрямку. Та вони ж не знають, що я тут. Звідки їм знати? Я добре заховалася між гілля. Принаймні поки не встане сонце.іБо тоді мій чорний спальний мішок із засобу маскування перетвориться на приманку. Якщо кар’єристи не зупиняться, то за кілька секунд проминуть мене.
Але вони стіали на галявині за десять кроків од мене. У них були ліхтарі й факели. Крізь прогалини в листі я де-не-де бачила чиюсь руку, чиюсь ногу. Я закам’яніла, не сміючи навіть дихнути. Невже мене помітили? Ні, ще ні. Судячи з розмови, їхні думки далеко звідси.
— Чому досі не пролунав постріл?
— Справді, час уже. Ніщо не заважає забирати тіло.
— Хіба що вона не мертва.
— Вона мертва. Я сам її придушив.
— Тоді де ж гармата?
— Хтось має повернутись і переконатися, що робота зроблена чисто.
— Ага, ми ж не хочемо вистежувати її вдруге.
— Я сказав, що вона мертва!
Сварка тривала кілька хвилин, поки не втрутився інший трибут:
— Ми марнуємо дорогоцінний час! Я піду її прикінчу, і тоді рушимо далі!
Я мало не впала з дерева. Це був голос Піти.
РОЗДIЛ 3
На щастя, я була достатньо передбачливою і прив’язалася до дерева паском. Тепер я скотилася набік і висіла лицем до землі, обхопивши ногами грубу гілку. Зсуваючись униз, я спричинила незначний шум, але кар’єристи були занадто поглинуті своїми проблемами, щоб помітити це.