Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
Вона увійшла й подумала: треба прикрити повсть, може, ці люди зрозуміють, що чужинці хочуть залишитися самі. Оглянувшись, Ліда взялася рукою за повсть. Погляд її мимоволі сковзнув за отвір кибитки. І те, що вона побачила, змусило її спинитися біля входу і пильніше придивитися, забувши про втому.
Серед натовпу скіфів вона побачила кривобокого, який, очевидно, разом з усіма прийшов сюди. Підійшовши до старого віщуна, він щось казав йому, поглядаючи на кибитку. Кривобокий збуджено жестикулював. Не розуміючи жодного слова, Ліда все-таки збагнула: кривобокий вимагав від віщуна, щоб той оддав йому щось з кибитки. Але віщун не погоджувався, вперто хитаючи головою. Кривобоким наполягав на своєму.
Ця розмова тривала хвилину. Ліда відчувала, як у неї часто калатає серце. Вона не знала, чого вимагає кривобокий, але їй чомусь здавалося, що йдеться про щось дуже серйозне. Що саме? Чому це так непокоїть її?..
Віщун дедалі уважніше слухав свого співбесідника. І нарешті Ліда побачила, як він наче кивнув головою. Обличчя кривобокого скривилося в задоволеній посмішці. Він пильно подивився на віщуна, наче перевіряючи: чи справді той погодився? Віщун знову стверджувально кивнув головою.
Тоді кривобокий скіф хутко зиркнув у бік кибитки. Очі його виблискували, обличчя сяяло від задоволення. Його погляд був такий гидкий, що Ліда здригнулась. Їй здалося, що очі кривобокого відшукали її за повстю і спинилися на ній… Дівчина відсахнулася від отвору, ледве втримавшися на ногах.
Далі вона нічого не бачила. Натовп закрив від неї і старого віщуна, і його співбесідника, який навіював на неї таку незрозумілу огиду.
— Лідо, чого ви затрималися там? — почула вона голос Івана Семеновича. — Ідіть сюди, тут є цікаві й важливі новини.
Ліда швидко повернулася, глянула на товаришів і застигла від здивування. Ні, цього вона ніяк не чекала!
Її товариші, посідавши на килимі, розмовляли з… Варканом, який невідомо звідки взявся в кибитці. Молодий скіф напівлежав у дальньому кутку кибитки і був вкритий повстю. Виднілася тільки його голова в шоломі.
— Варкан! — здивовано мовила дівчина, широко розплющивши очі. І раптом зашарілася, побачивши, як молодий скіф дружньо всміхається їй, почувши з її вуст своє ім’я.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
— Та йдіть-но сюди, Лідо! Чи ви злякалися Варкана? — засміявся Іван Семенович.
— Але… як він опинився тут? — усе ще не подолавши ніяковість, спитала дівчина.
— Це все зараз пояснить нам Дмитро Борисович. На жаль, він, як ви знаєте, єдиний серед нас, хто може порозумітися з Варканом. Дмитре Борисовичу, ми чекаємо!
У напівтемній кибитці, куди присмеркове світло проникало лише крізь круглий отвір угорі, точилася своєрідна розмова. Четверо людей могли порозумітися з п’ятою тільки за допомогою одного Дмитра Борисовича. Артемові було доручено стежити за входом до кибитки. Це було перше, чого зажадав по своїй появі Варкан. Він лежав на долівці, майже цілком закритий повстю. В разі тривоги він міг накрити голову повстю — і таким чином лишитися не поміченим для скіфів, якщо вони увійшли б до кибитки.
Варкан тихо й швидко розповідав. Зрідка Дмитро Борисович спиняв його і просив повторити чи пояснити те, чого йому не щастило зрозуміти одразу. Кожні дві-три хвилини Дмитро Борисович перекладав частину розповіді Варкана. Поспішаючи, він ковтав слова й допомагав собі жестами своїх рухливих рук. Потім знову слухав Варкана — і знову перекладав.
— Сколот, бачте, тоді нічого не міг зробити, — говори Дмитро Борисович, перекладаючи. — Віщунові, як ми й самі зрозуміли, вдалося скористатися з наближення грози, він налякав скіфів тим, що боги кидатимуть з-за хмар каміння… тут іноді трапляється таке…
— Цілком зрозуміло, — зауважив геолог.
— Тому скіфи й пішли за віщуном, почали вимагати, щоб Сколот віддав нас йому. А тут іще почався грім… Сколот змушений був поступитися, бо побоювався, що між прихильниками віщуна та його дружиною почнеться бійка. І тепер ми в руках старого віщуна, який наклав на нас закляття. Ніхто не сміє підходити до нас, крім його самого і його помічників. Своєрідне табу. Ми — власність богів. А оскільки ми з вами дуже не до душі старому віщунові, то, як каже Варкан, нас, пробачте на слові, можуть віддати в жертву тим богам…