Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
— Проте як це Сколот так легко погодився віддати нас старому віщуну? — раптом збуджено мовив Артем. — Адже перед тим він казав, що ми перебуваємо під його захистом. Це ж просто зрада!
— А що йому лишалося робити? — відповіла Ліда. — Ти ж сам бачив, лк підбурив натовп старий віщун. Бачив, як він налякав скіфів?
— Все одно Сколот зобов’язаний був до кінця захищати нас, — уперто наполягав Артем.
— І нічого б не вийшло. Тільки пролилася б ще кров, а віщун так чи інакше захопив би нас, — заперечувала дівчина. — Хіба ти не бачив, що навіть Варкан умовляв Сколота не чинити опору?
— А, Варкан!.. — зневажливо кинув Артем. Юнак тепер чи не в кожному скіфі бачив ворога.
— Надаремно ти так кажеш, — спалахнула Ліда. — Варкан дуже добре ставиться до нас.
— Невже? — іронічно скривив губи Артем.
— Досить балачок, Артеме. Ви просто роздратовані. Ліда має цілковиту рацію, — суворо втрутився Іван Семенович. Юнак незадоволено змовк: що говорити, коли всі проти нього? Звісно, може, Ліда й має рацію щодо Варкана, хлопець він дуже симпатичний, але… чому це Ліда так захищає його?..
— Тільки одне для мене неясно й досі, — наче вела, далі Ліда.
— Ач, тільки одне! — не стримався Артем. — Решту вона зрозуміла і все з’ясувала собі!
— Артеме! — виразно спинив його Іван Семенович. А Ліда вела далі, наче й не чула ущипливої репліки юнака:
— Що то за кривобокий і яка його роль у всьому цьому, ось що я хотіла б знати…
Цього не знав ніхто. Поведінка молодого неприємного скіфа була загадковою. Так чи інакше, розмова остаточно вщухла.
Вони проходили тим самим шляхом, яким ішли раніше до кибитки Сколота, тією самою вулицею, створеною з возів і кибиток. Ось, випереджаючи натовп, повз них, уже на коні з багатою збруєю, проїхав старий віщун. Він з холодною, люттю обдивився скорених чужинців. Цей погляд не обіцяв нічого втішного. І подумати тільки, що вони перебувають тепер у цілковитій владі цієї жорстокої і підступної людини!
Далі за натовпом, на бугрі, мандрівники побачили невелику юрбу людей. Мабуть, це були ті самі полонені, яких сьогодні привели сюди. Проте напевне цього не можна було сказати, бо стояли вони досить далеко.
І знову Артем вдивлявся, як за бугром і за лісом, і далеко за полем підносилися високо вгору круті кам’янисті урвища. Ніби вся ця місцевість була оточена високими горами. Гори підіймалися з усіх боків, вони торкалися хмар, ховалися серед них. Краєвид скидався на звичайне міжгір’я, бо в сутінках зникло дивне жовто-рожеве забарвлення рослинності. Гори, гори, скрізь гори… Втім, хіба це гори? Це ж стіни тієї велетенської печери, де опинилися дослідники… печери, де живуть стародавні скіфи… як скіфи потрапили сюди? І як дожили до наших часів?.. А над ними, над полем, над возами й кибитками — кам’яна стеля печери, схована від ока густими хмарами… Дивно, дивно, навіть не повірив би ніколи, якби не опинився тут сам…
Тим часом процесія підійшла до кибиток, оздоблених незрозумілими химерними малюнками. Були тут і пантери-поскіни, були й леви, і олені. Все було намальовано грубими рисами на повстяних наметах.
— Очевидно, всі ці малюнки мають релігійне призначення, — зауважив археолог, який майже зовсім заспокоївся. Принаймні зовні в ньому не було помітно і слідів недавнього збудження.
Скіфи спинилися. Біля великої кибитки стояв старий віщун. Тепер, крім льняної жіночої сукні, на ньому був довгий червоний плащ, теж прикрашений химерними малюнками звірів і птахів. Віщун стояв в урочистій позі, наче ждав прибуття полонених чужинців.
— Старий шахрай дає нам зрозуміти, який він поважний птах, — пробурмотів Артем, — Ех, не моя тут сила, а то б я йому!..
— Тихіше, Артеме. Не забувайте, що ми в його руках, — зауважив Іван Семенович. — Я ж просив, аби ви були стримані.
Старий віщун урочисто вигукнув коротке закляття, вказуючи то на кибитку, то на полонених чужинців. Найближчі скіфи відразу відступили на кілька кроків назад, ніби побоюючись торкнутися чужинців та їхньої страшної поскіни. На їхніх обличчях промайнув страх. Справді, віщун тримав у руках цих заляканих людей!
Віщун кінчив закляття. Не дивлячись на чужинців, він одійшов убік. Але тепер підійшли дужі жінки-помічниці. Тримаючи в руках напоготові кинджали, вони вказали полоненим на вхід до кибитки.
— Очевидно, доведеться заходити туди, — пояснив Дмитро Борисович. — Тут ніякого перекладу не треба. Так, Іване Семеновичу?
— Вибирати нема з чого, — відповів той.
І він перший увійшов до кибитки, відхиливши шматок повсті, що правив за двері. Ліда йшла остання. Дівчина дуже втомилась, більше всього на світі їй хотілося відпочити. Вона плекала надію, що, може, хоч зараз їм дадуть спокій, дадуть мирно спочити.