Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
— Добре, — мовив задоволено Артем, — добре. Тепер посуватимемося до своїх. Діано, сюди, люба моя поскіночко!
Втім, собака й сама поривалася до своїх друзів. Як розумний, сміливий боєць, вона то лякала когось своїми міцними іклами, то кидалася вперед, пробиваючи шлях, то стрибала назад, остерігаючись наглого нападу ззаду, чи допомагала Артемові, аби він не відставав од неї. І ніхто з скіфів навіть не пробував чинити опір собаці: священний страх перед поскіною був сильніший за все! Дехто з скіфів вважав за краще бути подалі від страшного дракона. І замість усіх інших вигуків було чути тільки одне:
— Поскіна!.. Поскіна!..
— Діано! — пролунав дзвінкий, радісний голос Ліди.
— Ми тут, тут уже, Лідо, — озвався Артем.
Мандрівники були, нарешті, знову разом. Четвер людей стояли одне біля одного, беззбройні, під захистом собаки. Чи надовго?..
Навколо них щільною стіною зімкнувся натовп розлютованих і збуджених скіфів, озброєних луками, стрілами, дротиками, мечами. І незважаючи на таку явну перевагу, скіфи не рушили а місця. Так, їх лякала страшна собака; проте — чому вони не вживали зброї? Адже чужинців можна було протягом миті звалити стрілами.
Про це думали усі мандрівники. На це відповів Дмитро Борисович, наче вгадавши думки інших:
— Мабуть, старий віщун наказав захопити нас живцем…
Іван Семенович кивнув головою: певно, так. І зразу ж він прийняв рішення, яке підказав йому мимоволі археолог.
— Товариші, — сказав він тоном, який не припускав заперечень. — Тепер давайте не опиратися. Треба скоритися. Віщун може змінити свої плани й наміри. Досить одного його слова — і скіфи вживуть зброю, дротики чи стріли. Тоді вже нам не допоможе і Діана.
— Як, не захищатися? Скоритися?
— Не хвилюйтесь, Артеме. Я знаю, що кажу. Я цілком певен, що зараз старий віщун ще не має наміру вбивати нас. У нього якісь інші задуми. Поки що принаймні… Інакше ми не змогли 6 обговорювати це, розумієте?
Артем змовчав. Іван Семенович, певна річ, мав рацію.
— Так от, ми повинні використати це “поки що”. Побачимо, що буде далі. Жодного опору! Це особливо стосується вас, Артеме, хоч і Дмитро Борисович має пам’ятати. Тихо і спокійно!
Ще раз прогуркотів грім. Але цього разу він був значно слабший. Скіфи стояли навколо чужинців тісним колом, не відходячи від них, але й не наближаючись. Діана насторожено озиралася, видно, не довіряючи ворогам.
— Гаразд, ми не чинитимемо опору, — тихо сказала Ліда. — А що ж буде далі?
Мов у відповідь їй, почувся голос віщуна, який можна було розпізнати серед сотень інших, хрипкий, владний. Втім, сам віщун не показувався.
— Нагадую: спокійно, товариші! — ще раз підкреслив Іван Семенович.
Кільце скіфів трохи звузилось. Точніше, воно звузилося лише тому, що перший ряд скіфів з одного боку виступив уперед, виставивши перед собою дротики. Діана негайно ошкірилась і спробувала стрибнути на ворогів, але дротики спинили її… Скіфи наступали. Ось кінці дротиків торкнулися мандрівників. Діана намагалася кидатися всюди — і скрізь її спиняли вістря дротиків, скерованих всередину кола. Але зразу стало помітно, що в той самий час, коли вістря дротиків в одного боку невпинно насувалися на мандрівників, з другого вони відступали, звільняли місце.
Намір скіфів — точніше, старого віщуна, який керував ними, — був зрозумілий. Вони натискали на полонених з одного боку, примушуючи їх відступати в потрібному напрямі.
— Отож, товариші, скоряємося, — повторив геолог. — Пішли!
За хвилину полонені йшли майже зовсім вільно серед великого кола скіфів. Списи вже не торкалися їх, бо скіфи зрозуміли, що полонені не чинитимуть опору. Діана теж скорилася наказам Івана Семеновича, тим більше, що її друзі йшли спокійно: значить, усе гаразд. І собака так само спокійно йшла поруч з ними. Це нагадувало б попередню процесію, коли товариші йшли слідом за Сколотом до його намету, якби не вороже коло мовчазних людей навкруги, що тримали напоготові дротики й іншу зброю…