Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
З високо піднесеними руками, виразно дивлячись на чорну хмару, віщун повільно йшов до Сколота. Старий вождь не відступив ні на крок. Він стояв нерухомо, чекаючи, тільки рука його міцніше стискала держак меча та гострі очі вп’ялися в постать старого віщуна.
Ліда побачила, як радісно й зловісно блиснули очі кривобокого скіфа, але за мить згасли: цей потворний чоловік ніби мав здатність відчувати, що на нього хтось дивиться! Він скоса зиркнув на чужинців і зразу відвернувся, вдаючи цілковиту байдужість. Огидна, якась мерзотна істота, подумала мимоволі Ліда. Як павук… Все це здавалося дуже дивним: звідки в неї таке почуття? Адже в дівчини не було, по суті, ніяких підстав цуратися цієї людини, яка не зробила їй нічого поганого, а навпаки, поглядала на неї час од часу досить доброзичливо, навіть зацікавлено. Звідки це? А звідки таке ж саме почуття, якщо не гірше, в Артема? Ні, тут справді щось було не так… Обоє — і Артем, і Ліда — підсвідомо відчували в кривобокому підступного й хитрого ворога…
Не опускаючи рук, старий віщун почав говорити. Голос його лунав загрозливо, він чогось наполегливо вимагав, вказуючи весь час на величезну чорну хмару. Ось він спинився, зробив паузу, як досвідчений промовець чи актор. І в тиші тієї паузи знов пролунав гуркіт грому — тепер уже ближче. Віщун мов тільки цього й чекав. Він раптом закричав не своїм голосом. Він повернувся до натовпу і звертався тепер уже безпосередньо до нього, а не до вождя. Безладні стверджувальні вигуки відповідали йому з усіх кінців.
Старий зробив виразний жест у бік чужинців, мов відбираючи їх у Сколота і віддаючи натовпу. Потім він та само виразно вказав на навислу хмару. Руки його швидко рухалися, він наче ламав ними щось невидиме, руйнував щось, що чинило йому опір, — і на кожен його рух збуджений, знервований натовп відповідав галасом і вигуками.
Сколот заперечливо похитав головою. Він простяг руки в сторону мандрівників, мов захищаючи їх. Але віщун ступив ще крок уперед і несамовито вигукнув довге закляття. Чи встиг він закінчити його, чи обірвав зненацька, вибравши слушний момент, — зрозуміти не можна було. Але останні слова того закляття пролунали під яскравим, просто засліплюючим світлом блискавки, яка прорізала темні сутінки. Натовп злякано завмер. Цю неприродну, страхітливу тишу сповнив неймовірно гучний гуркіт грому. Він котився з одного краю небосхилу до другого, він сповнював собою все.
Артем бачив розгублені, злякані обличчя скіфів. Він бачив, як тремтіли від страху сиві діди, вкрай перелякані блискавкою, громом і закляттями віщуна. Бракувало, мабуть, ще тільки того падаючого з неба каміння, про яке казав Варкан… А й справді, хіба не могли від такого грому зірватися з стелі велетенської печери кам’яні брили?.. Мимоволі Артем глянув угору. Хмари клубочилися мало не над самою головою. Так, старий віщун вибрав досить слушний момент, щоб захопити в свої руки чужинців, використовуючи грозу, блискавку й грім, яких, очевидно, недаремно так боялися скіфи…
Тим часом голос віщуна залунав ще грізніше. Він махнув руками, і, наче великий хижий птах, рушив уперед, до чужинців. Він ішов, немов навмисно не помічаючи ані Сколота, ані його воїнів, які оточували старого вождя. Слідом за ним сунув переляканий, ошалілий натовп. Ліда здригнулась і схопила руку Артема: це було надто страшно!
Сколот зробив рух, щоб захистити, врятувати своїх гостей. Його меч уже був напіввитягнений з піхов. Але водночас з цим до нього схилилися Варкан і інші воїнн. Вони вказували вождеві на оскаженілий натовп, вони умовляли його, стримували… А кривобокий скіф дивився на все це з холодною цікавістю, наче перед ним розігрувалося якесь видовище…
— Захищатися, товариші! — одчайдушно вигукнув Дмитро Борисович, замахуючись киркою на скіфів. Але захищатися було неможливо. За мить десятки рук вчепилися в кирки, єдину зброю мандрівників, і вирвали їх. Артем відчув, як його штовхнули в саму гущу натовпу. Тоді він зробив те єдине, що міг іще зробити.
— Діано! Сюди! До мене! — вигукнув він, вигинаючись, наче в’юн, у руках дужих скіфів, що схопили його.
Щось велике й жовте майнуло в сутінковому повітрі, З лютим гарчанням собака стрибнула поверх людей на допомогу Артемові. Всією своєю вагою вона впала на двох скіфів, що були ближче до юнака, і збила їх з ніг. Ще мить — і Діана вп’ялася гострими зубами в руку скіфа, що тримав її друга. Злякані вигуки залунали з усіх боків:
— Поскіна!.. Поскіна!.. Поскіна!..
А Діана крутилася навколо Артема, шкірячи ікла й кидаючись то на одного, то на другого скіфа. Навколо юнака враз утворилося вільне місце. Він став наче центром зачарованого кола, якого скіфи не насмілювалися переступити, бо воно було цілком перекрите блискавичними стрибками страшної собаки, поскіни, священної для них істоти. І такий Діана нагонила на скіфів страх, що ніхто з них не насмілювався навіть оборонятись. Укушений кинувся навтікача, а його сусіди відступали, штовхаючи один одного. Так, старий віщун прорахувався хоч у цьому, він забув про той страх, який відчували скіфи перед поскіною, — можливо, навіть більший, ніж перед грозою і блискавками…