Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

Продавця було заморожено ніби вмить у якомусь радісному стрибку, наприклад, коли він дивився футбольний матч, і його улюблена команда забила. Єдине, що заважало Продавцеві бути живим, — так це відсутність запаху від його жуйки. У крижаній брилі складно жувати, хоча ми з Мулою були впевнені, що жуйка в роті лотерейника все ж лежала…

Ми чалапали за процесією, пороззявлявши роти, і раптом почули звернену до нас репліку якоїсь завжди роздратованої старушенції:

— О, босі, з босою собакою! Ще одні придурки!.. Мало придурків, так іще ці… Одного вже третій раз ховають, а до нього такі як він прийшли!.. — сказавши це, стара чомусь злякалася і, повсякчас на нас озираючись, бурмочучи, швидко зашкандибала геть.

— Ховають третій раз?.. — перезирнулися ми з Мулою.

— Та вже в тридцять третє! — радісно доповіла нам якась жіночка із вчепленим до блузки круглим значком: «Асоціація розповсюджувачів лотерейних квитків». — Продавець заповів ховати його доти, поки не буде виграно нарешті Щасливого Квитка! — голосно продовжувала незнайомка. — І кожного разу ми влаштовуємо це шоу, це неймовірне видовище і свято!.. Придбайте талончик миттєвої лотереї за три гривні або за десять візьміть участь у розіграші Щасливого Квитка! — і вона радісно, але наполегливо простягнула нам якусь розцяцьковану картонну коробку.

— Негідниця, — сказав я, — ви чудово знаєте, що нема на світі ніякого Щасливого Квитка. Усе це вигадки пройдисвіта-Продавця. Ми не купували квитків за його життя і, тим більше, не купимо після його смерті. Правда, Мула?..

— Гм, — погодився мій товариш. — Цей кидала хоче заробити бабки навіть на своєму похороні.

Та жіночка раптом залементувала на всю вулицю навзрид:

— Купіть квитка-а!.. Купіть квитка, бо я не знаю, шо собі зроблю!.. Тут усі мусять купувати квитка-а!.. Так, я знаю, — виграшного нема, але Продавець заповіда-ав!.. Наша асоціація повинна щодня його ховати й продавати білети-и… Нам пощастить, нам мусить пощастити, бо це ніколи не скінчиться!.. Купі-іть!

— Бідолашна, — пожаліли жіночку ми з Мулою. — Ми б передумали і придбали у вас білет, але в нас нема грошей…

Та раптом ми згадали, що маємо дві половинки лотерейного квитка, який лишила наша загублена дівчина.

— Ми не можемо купити у вас, але можемо дати вам свого, — запропонував розповсюджувачці я.

— Продати… — виправив Мула (він, мабуть, набрався нахабства на базарі, де збував свої пляцки).

— Гаразд, ми можемо продати вам нашого квитка за…

— За десять гривень, — сказав Мула, і я втягнув голову межи плечі, бо, як на мене, для такого розірваного на дві частини папірця це була шалена ціна.