Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
Отже, того вечора ми пішли перекусити, і все було якось чудно. Наче після бурі, чи повені, чи бою. Всі були втомлені й майже не розмовляли. Мені самій було якось недобре, всередині млоїло, мучив сором і усвідомлення того, що ми вчинили щось погане, — я була страшенно пригнічена й певна, що нас чекає якесь нещастя — як сьогодні, після літаків. І мої передчуття справдилися — через три дні.
За вечерею Пабло розмовляв мало.
— Сподобалося тобі, Пілар? — спитав він нарешті, наминаючи смажену козлятину. Ми вечеряли в шинку, де автобусна станція, народу туди набилося повно, всі горлали пісні, й офіціанти насилу пробиралися до столиків.
— Ні,— сказала я, — не сподобалося, окрім дона Фаустіно.
— А мені сподобалося, — сказав він.
— Усе? — спитала я.
— Усе, — відповів він, відкраяв ножем шмат хліба й почав підбирати ним підливу. — Все, крім священика.
— Тобі не сподобалося те, що зробили із священиком? — Я знала, що священиків він ненавидить ще дужче, ніж фашистів.
— Він мене розчарував, — сумно сказав Пабло.
Довкола нас так голосно співали, що нам доводилося майже кричати, щоб чути одне одного.
— Чому?
— Він негарно вмер, — відповів Пабло. — В нього було мало гідності.
— Якої ж ти хотів від нього гідності, коли на нього накинулася юрба? — сказала я. — І по-моєму, перед тим він поводився дуже гідно. Більшої гідності й вимагати не можна.
— Так, — сказав Пабло. — Але в останню мить він злякався.
— А хто б не злякався? — сказала я. — Ти бачив, як вони на нього накинулися?
— Чом не бачив, — сказав Пабло. — Та все одно, по-моєму, він помер негарно.
— На його місці кожен помер би негарно, — сказала я йому. — А що б ти хотів? В ayuntamiento все було паскудством — від початку й до кінця.
— Так, — погодився Пабло. — Ладу було мало. Але священик! Він мусив подати приклад.
— Я гадала, що ти ненавидиш священиків.
— Так, — сказав Пабло і відкраяв ще скибку хліба. — Але він Іспанський священик. А іспанський священик мусить помирати гарно.
— А як на мене, він помер зовсім непогано. Адже ви навіть не дали йому підготуватись.
— Ні,— сказав Пабло. — Для мене це велике розчарування. Цілий день я чекав смерті священика. Я вирішив, що він останній пройде між шеренг. Мене просто нетерплячка брала побачити, як воно буде. Я сподівався, що це буде прекрасне видовище. Бо я ще ніколи не бачив, як помирає священик.
— Встигнеш іще надивитися, — сказала я глузливо. — Сьогодні це тільки почалося.
— Ні,— відповів він. — Я розчарований.
— Он як, — сказала я. — То, чого доброго, ти і в нашій справі розчаруєшся.
— Ти не розумієш, Пілар. Адже це був іспанський священик. Який народ іспанці! — сказала я йому. — І справді, який народ, правда, Inglis? Який народ!
— Нам треба йти, — сказав Роберт Джордан. Він глянув на сонце. Скоро полудень.
— Так, — сказала Пілар. — Зараз підемо. Ось тільки докажу тобі про Пабло. Того вечора він мені сказав:
— Пілар, сьогодні у нас з тобою нічого не буде.
— Гаразд, — сказала я. — Згода.
— Гадаю, що це було б негарно, — після того, як убито стільки людей.
— Que va, — відповіла я йому. — Який з тебе святий! Я недарма стільки років прожила з матадорами — знаю, що з ними буває після кориди.
— Це правда, Пілар? — спитав він мене.
— А хіба я колись брехала тобі?
— Справді, Пілар, сьогодні я ні на що не здатний. Ти не сердишся на мене?
— Ні, hombrе, — відповіла я. — Але не вбивай людей щодня, Пабло.
І всю ніч він спав, як дитина, поки я його не збудила на світанку, а я так і не могла заснути і зрештою підвелася, сіла біля вікна й стала дивитися на майдан, освітлений місяцем, туди, де вдень стояли шеренги, і на дерева за майданом, що лисніли в місячному сяйві, і на тіні від них, на лави, теж освітлені місяцем, і на блискучі осколки пляшок, і за край урвища, з якого поскидали тих людей. Довкола було тихо, тільки у фонтані плюскотіла вода, і я сиділа й думала: як же погано ми починаємо.
Вікно було розчинене, і з боку готелю до мене раптом долинуло жіноче ридання. Я вийшла на балкон, ступаючи босоніж по чавунних плитах, місяць освітлював фасади будинків на майдані, а ридання долинало з балкона того будинку, де жив дон Гільєрмо. Це його дружина стояла там навколішках і плакала.
Тоді я повернулася до кімнати й сіла знову. Мені не хотілося ні про що думати, бо це був найгірший день у моєму житті, як не рахувати того, іншого дня.