Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
— А коли був той, інший? — спитала Марія.
— Через три дні, коли місто зайняли фашисти.
— Про це не розповідай, — сказала Марія. — Цього я не хочу чути. Годі, і так уже забагато.
— Казала ж я, що тобі не треба цього слухати, — сказала Пілар. — Бачиш? Я не хотіла, щоб ти слухала. Тепер уночі тебе змора душитиме.
— Ні,— сказала Марія. — Але я більше не хочу.
— А мені хотілося б колись послухати, — сказав Роберт Джордан.
— Гаразд, — сказала Пілар. — Але це вже не для Марії.
— Я не хочу слухати цього, — жалібно сказала Марія. — Не треба, Пілар. Не розповідай при мені, бо я мимоволі слухатиму.
Губи її тремтіли, і Роберт Джордан подумав, що вона зараз заплаче.
— Будь ласка, Пілар, не розповідай.
— Не бійся, стригунчику ти мій, — сказала Пілар. — Не бійся. А тобі, Inglis, я розповім іншим разом.
— Але я хочу завжди бути там, де він, — сказала Марія. — Ох, Пілар, не розповідай цього зовсім.
— Я розповім, коли ти будеш чимось зайнята.
— Ні. Ні. Прошу тебе. Не говорімо зовсім про це.
— Коли вже я розповіла про те, що робили ми, треба й про них розповісти, а то буде несправедливо, — сказала Пілар. — Але я розповім так, що ти не почуєш.
— Невже не можна розмовляти про щось приємне? — сказала Марія. — Невже треба завжди розмовляти про якісь страхіття?
— Сьогодні по обіді ви залишитеся вдвох, ти й Inglis,— сказала Пілар. — І тоді розмовлятимете про що завгодно.
— Ну, то хай скоріше настане пообідній час, — сказала Марія. — Хай він прилетить на крилах!
— Настане, настане, — сказала їй Пілар. — Прилетить на крилах, і відлетить так само, і завтра прилетить знову.
— По обіді,— сказала Марія. — По обіді… Хай уже скоріше настане той обід!
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Вони спустилися схилом у порослу лісом долину й знову піднялися стежкою, що бігла понад струмком, а потім відхилялася й одразу круто йшла вгору. Коли вони дісталися до верху скелястого схилу, де теж росли сосни, назустріч їм з-за дерева вийшов чоловік із карабіном напереваги.
— Стій! — сказав він. А тоді: — Hola, Пілар! Хто це з тобою?
— Це один Ingles, — відповіла Пілар. — Але ім'я в нього християнське— Роберто. Ну й високо ж тут, хай йому біс! Насилу видряпалася.
— Salud, camarada, — сказав вартовий Робертові Джордану й простяг йому руку. — Як справи?
Добре, — сказав Роберт Джордан. — А твої?
— Так само, — сказав вартовий. Це був ще дуже молодий хлопець, стрункий, з худим вилицюватим обличчям, орлиним ноcом і сірими очима. Він був без капелюха, волосся мав чорне розкошлане; в потиску його руки відчувалася сила й приязнь.
Очі також дивилися приязно.
— Здрастуй, Маріє,— сказав він дівчині.— Ти не стомилася?
— Que va, Хоакіне, — відповіла дівчина. — Ми більше сиділи й балакали, аніж ішли.
— Ти — новий динамітник? — спитав Хоакін. — Ми вже чули про тебе.
— Я ночував у Пабло, — сказав Роберт Джордан. — Так, я новий динамітник.
— Ми раді, що ти прийшов, — сказав Хоакін. — Що, знову поїзд?
— А ти був у тому ділі — з поїздом? — спитав Роберт Джордан і усміхнувся.
— Ще б пак, — сказав Хоакін. — Там ми знайшли оце. — І він, усміхаючись, кивнув на Марію. — Ти тепер гарненька, вилюдніла, — сказав він їй. — Чи казали тобі вже, яка ти гарненька?
— Мовчи, Хоакіне, годі,— сказала Марія. — Ти б теж був гарний, якби підстригся.
— Я ніс тебе тоді,— сказав Хоакін дівчині.— Я ніс тебе на плечах.
— Не ти один, — мовила Пілар своїм низьким голосом. — Де ваш старий?
— У таборі.
— А де він був учора ввечері?
— В Сеговії.
— Новини приніс?
— Так, — відповів Хоакін. — Є новини.
— Добрі чи погані?
— Здається, погані.
— Ви літаки бачили?
— Бачили, — сказав Хоакін і похитав головою. — Краще й не вгадувати. Товаришу динамітник, що то були за літаки?
— Бомбардувальники «хейнкель-111». Винищувачі «хейнкель» і «фіат», — відповів йому Роберт Джордан.
— Великі з низькими крилами як називаються?
— «Хейнкель-111».
— Хоч би як називалися, від цього не легше, — сказав Хоакін. — Але я затримую вас. Ходімо, я проведу вас до командира.
— До командира? — спитала Пілар.
Хоакін серйозно кивнув.
— Мені так більше подобається, ніж «ватажок», — сказав він. — Звучить по-військовому.
— Ти скоро в армію запишешся, — сміючись, сказала Пілар.
— Ні,— сказав Хоакін. — Але мені подобаються військові назви, так і наказ краще розумієш, і дисципліни більше.