Джури козака Швайки
- Автор: Рутківський Володимир Григорович
- Серия: Джури #1
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-966-7047-98-6
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Джури козака Швайки». Краткое содержание книги:
Його дивовижні герої — Грицик та малий волхв Санько, юний богатир Демко Дурна Сила, його мама-велетка, невловимий козак Швайка зі своїм вірним вовком Барвінком та їхні численні друзі — з честю виходять із найскладніших ситуацій.
А небезпека чигає на кожному кроці, а надто, коли ти зважився підняти шаблю на могутню татарську орду, а за твоєю спиною — майже нікого...
І от по цій суцільній, бездонній трясовині ішла людина. Ішла, пильно вдивляючись собі під ноги. Проте не забувала час від часу кидати довкола гострий, колючий погляд з-під насуплених брів. Демкові навіть здалося, що один з них на мить зупинився на ньому, затим ковзнув далі, на лісову дорогу, на котрій вже лунав стукіт костура Демкового діда.
«Мана якась», - подумав Демко. І, щоб позбутися цього, міцно заплющив очі і перехрестився. А коли знову розплющив - дивна людина вже вийшла з трясовини на дорогу. Одягнена вона була в якесь лахміття. Та, попри це, постава в неї була, як у високородного чоловіка. А такої довгої та білої бороди Демко ще не бачив.
«Звідкіля цей дід узявся?» - дивувався Демко. - У Воронівці таких зроду не було. У Михайлівці теж. І в Вишнівці. А може… Невже це якийсь вовкулака?»
Атож, у Воронівці подейкували, буцімто тут починаються володіння всілякої нечистої сили. Ет, як зараз не вистачає Грицика, котрий знає все на світі!
Але Грицика не було. І Демко не знав, що робити. Може, вискочити з кущів і торохнути білобородого палицею по голові? Звісно, вовкулаці на інше годі й чекати. Але що буде, коли цей білобородий виявиться не вовкулакою, а справжньою людиною? А в справжніх людей голови такі, що навряд чи витримають удар Демкової палиці.
Між тим сивобородий незнайомець вже проминув Демка. А з іншого боку, між кущів, вже виднілася постать Демкового діда.
Уздрівши сивобородого, дід Кібчик анітрохи не здивувався. Схоже було, що він знав, хто йому зустрінеться.
Діди зупинилися під розлогою осикою, котра ще молодою потрапила в болото і досі не змогла з нього вибратися.
- Кажи, чого кликав, - сказав сивобородий.
Дід Кібчик відповів не одразу. Спочатку витер спітніле чоло, бо й справді було дуже парко. Лише потому відказав:
- Що тобі казати? Сам здогадуєшся.
- Здогадуюся, - згодився білобородий. - Ти хочеш знати, що з твоїм онуком.
- Саме так, - відказав дід Кібчик. - Душа болить, Кудьмо. А вже ніби й не повинна.
Сивобородий незмигним поглядом дивився на діда Кібчика. Мовчав.
- Живий твій онук, друже, - сказав нарешті. - І ще довго проживе.
- У татарському полоні, - болісно посміхнувся дід Кібчик. - Знаю, яке там життя. Краще б уже смерть.
І тут Демко не витримав. У діда було таке змучене обличчя, така згорблена постать, так тремтіли його вуста…
- Не в полоні я, діду! - гукнув він і скотився з пагорба. - Утік я! Повернувся!
ХТО Ж ВИВІДНИК?
На галяві лежали сакви з хутром. Та краще б їх ніколи не бачити.
Спочатку дід зрадів неймовірно. Оце вперше він притиснувся обличчям до Демкових грудей і зросив йому сорочку своїми сльозами. Демко взагалі не бачив, щоб дід плакав.
- Ну що ви, діду, - бубонів Демко і сам змахував щасливу сльозу.
Зрештою дід Кібчик відірвався від онука. Зміряв поглядом усю його постать, сердито кашлянув.
- Знайшовся, - сказав він. - Що ж, підемо до дому.
Демко завагався.
- Я, діду… не можу зараз.
- Це ж чому?
- Мушу зачекати на одну людину. Я слово йому дав. І хутро його везу.
- Яке ще хутро? - здивувався дід Кібчик.
- Он там, біля поваленої вільхи. І коні там…
Вони втрьох подалися туди - щасливі Демко та його дід і насуплений дід Кудьма. Демковій спині чомусь було холодно від його пильного погляду.
Дід Кібчик невизначено гмукнув, побачивши коні. Тоді поторсав сакви і запитав:
- А це що?
- Та хутро ж, - пояснив Демко. - Тут і видряче, і боброве, і куняче… Знаєте, діду, тут і моя частка є. Відкуплюся нею від пана Кобильського і повернуся до Воронівки. Або піду козакувати до Байлема.
Дід Кібчик дивився на пузаті сакви і думав про щось своє. Нарешті запитав:
- Не розумію. Не розумію, чому ти мусиш відкуплятися від Кобильського. Хіба ти не втік з татарського полону?
- Втік, діду. Але Тишкевич каже, буцімто пан Кобильський не знав, що я втік, і послав за мене викуп. А Тишкевич каже, що викуп треба відробляти.
- Хто цей Тишкевич? - запитав дід Кібчик. - Чи не родич тому Тишкевичу, що погнав тебе до Канівців?
- Ні, діду, він не родич. Він той самий Тишкевич і є.
- Темна людина, - несподівано втрутився у розмову дід Кудьма. - Багато гріхів на його совісті.
- Ви про Тишкевича? - повернувся до діда Кудьми Демко. - Ні, він не завжди злий. Навпаки, він до татарів викуп возив. За мене і за інших. А ще коня мені купив, аби легше було вибиратися зі степу. І каже, що хутром поділиться…