Джури козака Швайки

І знову припадав до очеретини. Санько з Грициком лиш очі витріщали на нього. Вони ще не бачили, щоб людина стільки пила.

Дід Кудьма обіперся на розгалуження двох гілок і наслухав тишу. Біля його ніг сидів Барвінок.

Здавалося, ніби у світі все вимерло. Залишилися вони, та ще якісь звірі, що нечутно перебігали навколо галявини від куща до куща. Вони виказували себе лише випадковими зблисками очей. Санько чомусь був переконаний, що то вовки. Але не ті дикі, що безжальні до всього живого, а якісь інші, може, навіть такі, як Барвінок. Недарма ж він час від часу позирав у той бік і приязно постукував хвостом по землі.

Врешті, Швайка напився і звівся на ноги.

- Як там, діду, мій Вітрик? - запитав він.

- З ним усе гаразд, - відказав дід Кудьма. - Завтра зустрінетеся.

- Ото добре! Бо вже, признатися, скучив за ним.

Дід Кудьма недовірливо похитав головою.

- А може, совість заїла, га? Бо ж послав бідну тварину бозна-звідки.

Швайка, мов хлопчисько, винувато шморгнув носом.

- Іншого виходу, діду, не було. Інакше схопили б і мене, і хлопців.

- Нарешті і про них згадав, - зауважив дід і уважно поглянув на друзів. - Цей, вищенький, чи не той, що розкрив вовкулацьке гніздо на твоєму, Пилипе, дворищі?

Грицик відчув, як у нього запалали вуха. А Швайка весело засміявся.

- Він, діду. Гарний хлопчина. А це Санько…

- Еге ж, Мокрини синок. То що ж це ви, хлопці, так розлютили пана Кобильського?

Хлопці мовчали. Що цьому сивобородому дідові казати? Він, мабуть, і так усе знає. А вже про те, що не самі сюди дісталися, а Швайка їх привіз - знає й поготів. То в дорослих звичка така - запитувати.

А насправді їм усе відомо наперед.

- Тут, діду, така справа, - втрутився Швайка. - Ото зустрів я цих хлопців у степу на свою голову. І що далі з ними робити - не знаю. У Воронівку повертатися їм не можна. А шкода хлопців. Гарні козаки виростуть з них!

- Побачимо, - відказав дід Кудьма. Вчувалося, що він ледь тамує посмішку. І взагалі, цей загадковий дід, якому навіть вовки підкорялися, насправді був зовсім не такий страшний, як гадалося в степу.

- Відчуваю, що ти, Пилипе, уже щось надумав, - сказав він трохи згодом.

- Атож. Розумієте, Грицик, ну… такий же сирота, як і я. То ж нехай, гадаю, мені за брата буде.

- За чуру, - уточнив дід Кудьма.

- Що? - не зрозумів Швайка.

- За чуру, - повторив дід. - Або їх ще джурами зовуть. Зброю чистять, за конем доглядають. А їх за це вчать козацької справи.

Швайка ляснув себе по лобі.

- Ай, справді! Як же я сам не докумекав? Це навіть краще, ніж брат, - він погладив скуйовджену Грицикову голову. - А от з Саньком… Заради нього я до вас, діду, й приїхав. Він радше вашим джурою міг би бути.

Старий зміряв Санька уважним поглядом. І від того погляду хлопця ніби кинуло в крижану воду. І ще йому здалося, наче в ньому поселився хтось інший. І перед тим іншим Санько був беззахисний, наче пташенятко на долоні.

Спочатку Санько сполошився. Тоді чомусь закортіло дізнатися, який у того поселенця вигляд. Але дізнатися Санько так і не встиг, бо той щез, як у тумані.

- Ого! - сказав дід Кудьма. - Аж дивно, як я змусив тебе заснути на згарищі.

- А ви й не примушували, - сказав Швайка. - Він і без цього тоді заснув. Його тітка Мокрина вкладає спати разом з курми.

- Тепер зрозуміло, - посміхнувся дід Кудьма. - Вибач, Саньку, і ти, Грицику, але я вас ще трішки перевірю. А ну, заплющіть очі і розслабтеся, як ото в сон поринаєте. Ще розслабтеся, ще. Тепер подумки роззирніться. Ну, що вас найбільше схвилювало?

Санько побачив перед собою витоптану кіньми місцину. Та місцина була неподалік, схоже, по дорозі від Сули до Воронівки. І до цієї місцини під’їздив якийсь вершник. Санько впізнав у ньому Тишкевича.

А Грицикові давно хотілося їсти. Він уже давно збирався нагадати про це Швайці, та все не насмілювався при ворожбитові. І все ж навіть дивне завдання старого не змусило Грицика забути про шмат м’яса, що лежав на споді Швайчиної торби.

- Розплющіть очі, - звелів дід Кудьма. - А тепер розповідайте, що вам вдалося побачити.

- Я Тишкевича побачив, - відказав Санько. - Біля закруту до Воронівки.

Дід випростався і якусь мить дивився на Санька таким дивним поглядом, що тому знову стало моторошно. Потому сказав Швайці:

- Спасибі за хлопця, Пилипку. Ну, а ти що побачив? - звернувся він до Грицика.