Джури козака Швайки
- Автор: Рутківський Володимир Григорович
- Серия: Джури #1
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-966-7047-98-6
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Джури козака Швайки». Краткое содержание книги:
Його дивовижні герої — Грицик та малий волхв Санько, юний богатир Демко Дурна Сила, його мама-велетка, невловимий козак Швайка зі своїм вірним вовком Барвінком та їхні численні друзі — з честю виходять із найскладніших ситуацій.
А небезпека чигає на кожному кроці, а надто, коли ти зважився підняти шаблю на могутню татарську орду, а за твоєю спиною — майже нікого...
- Діду, ну чого ви на мене так дивитеся? - жалібно канючив він. - Ну, так воно вийшло… Винен я. Ну, робіть зі мною що хочете, тільки не будьте такі…
- А й справді, - втрутився Швайка. Злість минула, і тепер йому навіть стало смішно, як допіру Грицикові. - А й справді, що ж тут такого? Ну, обдурив його той пройдисвіт, дарма, що в пани пнеться. То що - життя за це позбавляти? Коли б ви мене, діду, запитали, що з ним робити, я сказав би: обламати об нього з десяток лозин - та й по тому. Може, порозумнішає.
- Та вже ламав, - зізнався дід Кібчик. - І не тільки лозу. Не допомагає.
- Тоді давайте я візьмуся за нього, - зголосився Швайка.
Він підійшов до кущів верболозу, шаблею скосив кілька лозин і повернувся до гурту.
- Ану, скидай штани, - звелів він Дурній Силі.
Тонко цвьохала у повітрі замашна лозина. При кожному ударі Дурна Сила здригався, але мовчав. Мабуть, загартований уже був. А Швайка розмірено працював лозиною і примовляв:
- Ось тобі, дурню, за те, що соромиш діда свого! А оце - за те, що ославив мене! А оце - щоб Тишкевича менше слухав!
І ніхто не завважив, як стали сторч Барвінкові вуха. Ніхто не почув за посвистом лози, як він тихо загарчав. І лише ледь помітний порух руки діда Кудьми заспокоїв вовка.
Нарешті Швайка відкинув убік останню пошматовану лозину і сказав:
- А тепер, діду, забирайте свою радість, та й по всьому. І давайте домовимося: ніхто нічого не чув і не бачив. Правда ж, хлопці? - звернувся він до Санька з Грициком.
- Я не бачив, - сказав Санько.
- Мене тут узагалі не було, - запевнив Швайку Грицик.
- От і добре, - сказав Швайка. - А ви, діду, беріть свого онука і розійдемось.
Дурна Сила, кривлячись на кожному кроці, рушив за дідом Кібчиком.
- А хутро? - зненацька обізвався дід Кудьма. - З ним як бути?
Усі втупилися у сакви з хутром. Швайка витрусив сакви, легенько доторкнувся рукою до лискучої шерсті.
- Гарне хутро, - похвалив він. - Це ж чиє?
- Найменша в’язка - то Сороки, - похмуро пояснив Дурна Сила. - Найбільша в’язка - Грекова. А оце - Янька Верховодки. А ця - Очеретянки.
- Нема вже ні Верховодки, ні Сороки з Очеретянкою, - похмуро зауважив Швайка. - Порубав їх Тишкевич. Як останній боягуз - по спині шаблею. Один лише Грек дивом урятувався.
- Попадеться мені той Тишкевич, - скрипнув зубами Демко.
- Мовчи вже, - скривився дід Кібчик. - От же ж лихо! То ж не просто хутро, то чиясь надія на краще життя. Це ж матір чи сестру з неволі хтось викупити хотів. А воно он як вийшло… Що ж робити, Кудьмо?
- Хутро твій онук привіз, - не одразу обізвався дід Кудьма. - Так що роби, як велить твоя совість.
- Совість, кажеш, - зітхнув дід Кібчик. - Совість. Вона велить хутро повернути туди, де його взято. А там уже вирішать, що з ним робити. Збирайся, - звелів він онукові.
Дурна Сила, ледве перебираючи непокірними ногами, почав прив’язувати сакви до сідел. Усі мовчки за ним спостерігали.
- Не варто йому повертатися у плавні, - несподівано сказав Швайка. - За крадіжку там карають смертю. Закон такий.
- Знаю, - відказав дід Кібчик. - Але як буде, так і буде. Та й не сам він їхатиме. Я теж з ним. Що йому випаде, те й мені.
- Добре чиниш, - схвалив дід Кудьма.
- Тоді, діду, вислухайте мене уважно, - сказав Швайка. - Спочатку зазирніть до Вирвизуба. Він у них там головний ватаг. Розкажіть йому все як було, може, й допомогу якусь надасть. А заодно, коли неважко, і цих коней передасте. Бо вони його. І ще скажіть, що я дуже прошу за онука вашого.
- Передам, - запевнив його дід Кібчик. - Спасибі тобі, Пилипку, за серце незлостиве. Спасибі й тобі, старий друже, - вклонився він дідові Кудьмі. - І прощай. Бо більше, мабуть, уже не побачимося.
- Значить, до Воронівки уже не повернешся… - чи то запитав, чи то зробив висновок дід Кудьма.
- Нема мені більше чого там робити. І не навчений я у Сірка очі позичати.
Він поволі підійшов до коней, сів на одного з них і подався вузькою зарослою дорогою, що вела до Сули, а там і далі. Може, аж до самого Чорного моря й турецьких берегів.
Демко поправив сакви, підібрав палицю і подався, не озираючись, слідом.
Стукіт копит довго ще відлунював у нічній тиші. Але незабаром і він розчинився у шорсткому шумовинні очеретів.
ВОРОЖБИТ ГРИЦИК
По темнаво-синьому небесному шляху повільно котилася золотава таріль місяця. Вона досягла найвищого місця і почала роздумувати, куди котитися далі: чи то вперед, чи, може, повернути назад. Врешті вирішила, що котитися вперед куди цікавіше.