Лагідний янгол смерті
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-966-424-133-2
- Переводчик: Віта Левицька
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Лагідний янгол смерті». Краткое содержание книги:
Галя несподівано простягнула половинку «Снікерса» Гулі, а та взяла, відразу поклала весь шматочок до рота і запила чаєм.
Мені згадалися мої нещодавні роздуми про різні способи досягнення міжнаціональної злагоди. Тепер у перелік дій та предметів, які викорінюють взаємну недовіру, я міг додати й батончики «Снікерс».
— То що, — Петро подивився на мене. — Час рушати... Цю свиню тут залишимо, — він кивнув на полковника.
Я заперечливо мотнув головою.
— Не можна — загине. Він іще днів зо три може лежати, а за три дні саме сонце його доконає! А потім тебе в Києві твій друг капітан СБУ Семенов запитає: «А де ваш начальник експедиції полковник Тараненко?»
Петро скривив губи і тяжко зітхнув.
— А як нам із ним чинити? — нарешті запитав він. — Тягти його на собі я не маю наміру...
— Та може, й не треба, — сказав я. — Давай перекотимо його попід камінь, накриємо чимось і руки йому розв’яжемо...
Петро не погодився, і мені довелося ще хвилин зо п'ять доводити йому, що моя пропозиція не тільки гуманна, але й корисна для нас. За три дні, поки він «літає», ми впораємося зі «скарбом» і встигнемо забратися геть із Форту-Шевченка. Я не замислювався, куди ми зможемо піти. На той момент це було не надто важливо.
Зрештою він здався. Ми вдвох перекотили Тараненка у внутрішній гострий кут відрогу, перенесли туди ж його речі. Накрили голову знайденою в його ж рюкзаці футболкою. Розв'язали йому руки. Потім підійшла Гуля, поставила біля його голови наповнену водою алюмінієву кружку й засунула у воду один кінець футболки, що затуляла йому голову.
Галя тим часом склала наші речі в подвійний баул і рюкзак, а свої — в торбу з довгими лямками. За півгодини ми рушили в путь.
Увечері, коли влаштувалися на привал, побачили віддалік тремтливі вогники міста. Мета була зовсім близько, й настрій якось сам собою поліпшився. Знову пили зелений чай, а після чаю Галя вирішила зварити гречаної каші, й ми всі терпляче чекали на вечерю, вмостившись навколо маленького багаття. Раптом Галя зойкнула та схопилася на ноги. Петро теж скочив, потім підвелися й ми. Нахилившись уперед, я побачив біля ніг Галі хамелеончика. «Петрович? — подумав я. — Щось давненького його не було. А я вже був подумав, що він від нас відстав...»
— Не бійся, — сказала Галі моя жінка. — Він хороший. Він приносить удачу.
— А то не скорпіон? — недовірливо, все ще з тремтінням у голосі запитала Галя.
— Ні, це хамелеончик. Він із нами мандрував. Видно, заснув і тільки-но прокинувся, — сказала Гуля.
— Найцікавіше він проспав! — вставив я свої «п'ять копійок».
Знову всі посідали навколо багаття, а винуватець галасу заліз Галі на джинси й завмер там, спрямувавши драконячу голову в небо. Галя, нахилившись, усе ще з побоюванням розглядала його.
— А мене тварини люблять, — сказала вона задумливо. — І собаки, і коти, і корови...
— Мене теж, — сказала Гуля і зітхнула.
Ми з Петром мовчки перезирнулися. Першого разу, здавалося, я почув жіночу розмову, і хотілося, щоб вона тривала. Так мирно вона звучала, що я навіть намагався дихати якомога тихше.
А згори, з високого неба, раптом посипалися зорі. І лише я їх бачив, лише я дивився вверх. Ні, неправда, хамелеончик теж. Ми вдвох сиділи, занурені в небо. Жінки розмовляли по-домашньому тихо. А Петро курив свою люльку й задумливо дивився на казанок, де варилася гречана каша.
41
Наступного дня ближче до вечора ми зупинилися на межі того, що багато років тому мало гучне й горде ймення — Новопетрівське укріплення. Зараз на цьому місці виднілися тільки залишки мурів і вапнякові тесані блоки колишніх будівель, що окремо стирчали з піску чи каміння. Прозорість повітря танула під тиском вечірніх сутінків. Уже складно було визначити межі цього укріплення: велике воно чи мале. Навіть коли ми дістали план-схему 1956 року, яку позичили в полковника Тараненка, неможливо було співставити намальовані гострим олівцем чи тушшю залишки будівель з реальними руїнами.
Нам нічого не лишалося, як просто чекати на ранок. А тим часом Гуля ладнала багаття з гілочок, зібраних дорогою. Та перед самим укріпленням несподівано знайшли ми висохлий стовбур якогось дерева. Стовбур був завтовшки з людську руку, тому поламати його об коліно виявилося неможливо, і ми з Петром по черзі розбивали його на тріски вістрям лопати.