Лагідний янгол смерті
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-966-424-133-2
- Переводчик: Віта Левицька
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Лагідний янгол смерті». Краткое содержание книги:
— Тут насправжки багацько роботи! — похитав головою Петро, окинувши поглядом місцевість й зупинивши око на морі, що виднілося ліворуч унизу. — От якби нам сотню москалів із заступами!
Я посміхнувся.
— Так би вони тобі й копали тут, москалі!
— То шукай далі! — кинув він, зводячись на ноги. Я поновив пошуки, хоча руки мої до того часу вже натомилися, та й сама моя поступливість починала мене дратувати: з якої радості я йому підкоряюся? І коли прийде його черга копати?
Незабаром я помітив, що в Галі в руках з'явилася довга тонка палиця й що вона з нею ходила, наче зі щупом, час від часу заганяючи її вглиб піску.
Гулі досі не було, й це мене починало трошки непокоїти. Я й так не надто уважно займався розкопками. Знайти невідомо що «за три сажні від старої криниці», якої більше не існувало, та й не знати, де вона була раніше, поминаючи вже те, що тут десь були раніше дві криниці — це завдання здавалося мені дедалі непривабливішим, ба більше — просто нереальним.
Від сонця розболілася голова, і я увіткнув лопату в пісок і повернувся до своїх речей. Висипав їх на пісок, знайшов гостроверху повстяну шапку й нап'яв її на голову. Почав складати решту речей назад до рюкзака — бляшанки з «дитячим харчуванням», шкарпетки. І раптом побачив те, про що давненько не згадував, — фотоапарат «Смена», який я знайшов разом із брезентовим наметом іще на початку мого пустельного шляху.
Я сидів на піску, і всі мої рухи були надзвичайно уповільнені. Я просто відпочивав, і під час перепочинку крутив у руках фотоапарат, вивільнений від шкіряного футляру. Невже в ньому справді залишилася відзнята плівка? Скільки їй років? Якщо в зниклого власника намету із собою була більш чи менш свіжа газета, яка зараз лежала на самому дні рюкзака, то ця плівка чекає на проявлення вже років зо двадцять!
— Агов, ти, чого розсівся! Вйо до роботи! — долинув до мене окрик Петра.
Я ліниво підвівся, поклав фотоапарат до рюкзака і попрямував до своєї лопати.
Так минув день. Коли я вже повертався до місця стоянки, на ходу рахував сліди своєї праці — більше сорока ямок. Сорок ямок і тільки одна знахідка — мумія ящірки! Хтозна, можливо, якийсь краєзнавчий музей купив би її з задоволенням або принаймні запропонував обміняти на мумію тушканчика — тут їх теж чимало водилося: разів п'ять за цей день я помічав їхні зацікавлені очиці, що стежили за мною з-за невисоких хвилеподібних барханчиків.
Коли ми пили вечірній чай, до нас виповз із-поміж речей хамелеончик і знову заліз на джинси до Галі. Вона вже сміливіше погладила його, всміхнулася.
Гуля на загальний подив розповіла, що по воду ходила до міста й набрала її з громадської колонки поруч із крамницею одягу. На згадку про крамницю одягу Галині очі зблиснули.
— А це далеко? — запитала вона.
— Ніде ти не підеш! — прикрикнув на неї несподівано роздратований Петро. — Ти що, сюди на шоп-тур приїхала?!
Тоді він пожував губами і пильно подивився на Гулю.
— А чого людей тут не видко, якщо поруч мешкають?
— У них це місце проклятим уважають, — пояснила Гуля. — Тут багато людей пропало...
— Як пропало?
— Подейкують, якщо сюди слабкий казах приходить, то відразу рідну мову забуває й за кілька днів від незрозумілого суму вмирає... Може, ящірки тут отруйні?
Петро з побоюванням озирнувся по боках, хоча сутінки вже згущували повітря.
Я розумів стан Петра. Видно, перший день шукань перекреслив його ілюзії про «легкий пошук скарбів», а тут іще й місцеві міфи...
Ми замовкли, і наше мовчання швидко обросло темрявою, що спустилася з неба, — настав справжній вечір. Потріскувало багаття, граючи відблисками вогню на наших обличчях. У повітрі з'явилася нічна свіжість, вона немов промокала наші розпалені денним сонцем лоби, лікувала нас від гарячки природи. Я пригадав далекий студентський будзагін і подумав, що якби у мене зараз у руках була гітара — просиділи би ми під наївно-романтичні пісні до самого ранку. Настрій мій поліпшився, і закортіло мені, щоб усім нам стало якось веселіше. Бог із ним, із цим закопаним «чимось», аби тільки забути ту різницю, яку люди самі вигадали, щоб поділяти себе на «наших» і «не-наших». Таж вечір один і спільний, і природа одна, і пісок, у якому ми казна-що шукаємо, — теж одноманітний і однобарвний. І мої думки, мої бажання, які несподівано виникли, раптом оформилися, перетворилися на просте прохання, звернене до моєї Гулі й висловлене одним коротким словом: «Заспівай!»