Лагідний янгол смерті

— Треба ладнатися в путь! — спокійно промовив Петро по п'ятихвилинній мовчанці.

Він кинув іще один погляд на тіло полковника і звівся на ноги.

— Йду погляну, що там у нього, — на ходу промовив він, прямуючи до речей Тараненка.

Багаття вже потріскувало. Над ним висів на тринозі казанок, біля якого сиділа Гуля.

Я сидів на підстилці, міркуючи про «відлетілого» полковника. Я не розумів, куди тепер рухатися. Заздалегідь обрана ціль раптом стала небезпечною. Але відмовитися від неї здавалося неможливим. Залишалося тільки досягнути цієї мети й потому спробувати пірнути в темряву, вийти з гри. Довге життя краще за посмертну славу.

— Агов, ти, поглянь, що я в нього знайшов! — до мене підійшов Петро. Простягнув розгорнуту схему Новопетрівського укріплення. Схема, зроблена тушшю, була старою, але не стародавньою. У нижньому правому кутку я розгледів підпис того, хто її складав, і дату — «1956 рік».

— Ти сюди подивись! — Петро тицьнув пальцем у чорне коло, біля якого дрібними чорними літерками було написано: «Розташування старої криниці».

— То що, він усе знав? — здивувався я.

— Нічого він не знав! — відрубав Петро. — Maпy мав, а де шукати не знав, бо в іншому разі на біса б ми йому здалися!

У моїй перегрітій казахським сонцем голові все поступово стало на свої місця.

Зрозумів я, що в активі було все необхідне для знаходження «скарбу», захованого в піску. Була навіть лопата. Тож спільна українсько-російсько-казахська подорож просувалася до своєї заключної стадії, після чого можна буде привітати Петра і Галю, а може, й полковника Тараненка зі знайденням реліквії і нарешті залишитися наодинці з Гулею. Так, мета моєї мандрівки зазнала неабияких змін. Тепер мені хотілося одного — залишитися вдвох із Гулею і вже потім вирішувати: що нам робити, куди йти чи їхати. Моє майбутнє тепер проглядалося з нового, несподіваного боку. Із авантюрного воно перетворилося на романтичне. «Романтична подорож на двох». Здається, є такий приз у телепрограмі «Любов із першого погляду».

Я отримав цей приз, не беручи в ній участі. Тепер, щоб залишитися вдвох із Гулею, треба було позбутися супутників, чия присутність тільки й заважала авантюрній мандрівці перетворитися на романтичну. А для цього зоставалося хіба знайти те, що закопав у піску великий поет, і помахати на прощання тим, хто повезе знахідку на далеку чорноземну батьківщину.

Гуля налила всім чаю і роздала сирні кульки. Галя віддала свою кульку Петру, а від нього з глузливою посмішкою отримала батончик «Снікерс».

Петро знову кинув погляд на «відлетілого» Тараненка. Тільки по довгому втомленому погляді на полоненого полковника він відсьорбнув зеленого чаю і кинув до рота маленьку жовтувату сирну кульку. Він так легко і по-свійському це зробив, що на мить здався мені найсправжнісіньким казахом. «Ще трошки, і ми всі тут казахами станемо, — подумав я. — І всі міжнаціональні підозри зникнуть самі собою, розчиняться у зеленому чаї разом із сирними кульками, розкатаються по язику до стану слини».