Лагідний янгол смерті

Гуля з Галею залишилися біля речей і багаття. А ми з Петром знайшли межу «відпрацьованої» ділянки пустелі й там зупинилися.

— Неправильно ти копаєш, — сказав Петро, озираючись на вчорашні ямки, які вже встигли осісти.

— Ну, по-перше, мене цього не вчили, а по-друге — візьми й сам копай, може, в тебе краще вийде!

Петро пригладив свої чорні вуса й поглянув на мене без приязні.

— Ти сюди чого їхав? — запитав він. — Їхав копати? Отож подякуй красненько, що я тобі копачку знайшов!

Я важко зітхнув, поправив на голові повстяну шапку, відступив від останньої ямки на крок у бік моря й заткнув лопату в пісок.

Робота знову йшла нудно. Що ближче я підступався до моря, то пухкішим виявлявся пісок під поверхнею. Якоїсь миті лопата вдарилася об камінь, і я збагнув, що просто даремно витрачаю час. Не могла криниця розташовуватися на березі — таж не каспійську воду з неї діставали!

Я відійшов назад, до місця, з якого вчора почав. Озирнувся. Побачив Петра метрів за триста. Він стояв із палицею в руці — чи то дивився на пісок перед собою, чи то замислився.

Коли сонце зависло по центру внутрішнього небесного склепіння, Галя покликала нас обідати. Ми їли прісні коржі, принесені Гулею з міста, й запивали їх чаєм. До цього часу я знайшов у піску мідний солдатський ґудзик із царським двоголовим орлом. По обіді я мовчки простягнув його на долоні Петру. Він із цікавістю роздивився ґудзик, але інтерес не затримався надовго; він знову спохмурнів і повернув знахідку мені.

Пообідня праця не принесла сюрпризів. Хіба що ще одна муміфікована ящірка, тільки набагато менша за попередню. Я її викопав із ямки і без жалю одразу ж засипав піском, пробираючись лопатою глибше. Надвечір мене здолала втома. Крім того, що я до нитки упрів, то ще й пухирі в мене на долонях полускалися, й оголена шкіра щеміла від найменшого дотику до лопати. Лопата поступово перетворювалася для мене на ворога номер один.

«Усе, — твердо вирішив я. — Завтра „беру лікарняний“! Досить! Спартак уже давно би повстання підняв!»

Цей вечір минув тихо й без пісень. І «на добраніч» ми одне одному не побажали.

Я лежав поруч із Гулею, дивився у зоряне небо й чекав, коли ж почнуть сіятися зорі, щоб можна було замовляти бажання. Але зірки цієї ночі були намертво прикріплені до неба, і їм було начхати на мої бажання, їм було начхати на мене і на мої долоні, що нили від болю. І я, напевно, вперше відчув пихатість неба. Мені стало прикро, і я повернувся на бік обличчям до Гулі, яка вже заснула. Закинув праву руку на її тепле плече й завмер так. І подумав, що хамелеончик Петрович теж, напевно, завмирає в ті моменти, які йому хочеться зупинити, затримати, він завмирає, щоб не налякати раптово виникле відчуття щастя або ж просто спокою.