Лагідний янгол смерті
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-966-424-133-2
- Переводчик: Віта Левицька
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Лагідний янгол смерті». Краткое содержание книги:
Коли ж полковник розгорнув течку і переглянув папери, то перевів задоволений погляд на мене.
— Далеко тобі довелося її нести. Від Пущанського кладбіща прям до Мангишлаку... — протягнув він голосом людини, що говорить значно менше, ніж знає. — Тепер моя черга.
«Ну ось, — подумав я. — Схоже, тільки лінивий за мною не стежив у Києві! І УНСОвці, і СБУшники, і любителі фінського „дитячого харчування“. Просто дивовижа, як я ще примудрився сюди живим дістатися!»
Знову мені пригадалися сліди на піску, які я бачив кілька разів після висадки на каспійський берег.
— Полковнику, — запитав я. — То це ви за мною в пустелі стежили?
— У якому смислі?
— Я кілька разів уранці бачив сліди в тих місцях, де ночував.
— Може, ці? — кивнув він на Петра з Галею.
— Ні, — відповів я.
Полковник спохмурнів.
— Та я вобше-то знаю, шо це не вони, — я сам за ними слідив... — полковник Тараненко замислився. Тоді розвів руками. — Наче нікого тут більше бути не повинно — всі заінтересовані сторони вже у зборі...
Деякий час він мовчав. Далі опустив течку на пісок поруч зі стільчиком і взявся до речей Петра й Галі. Випатрав їхню господарську сумку з довгими лямками.
Коли оглянув речі, що вивалилися звідти, задоволено крекнув. Узяв до рук алюмінієву джезву, бляшанку меленої кави «Якобс» і блок «Снікерсів». Тоді кинув хитрий погляд на Петра і Галю. Галя лежала на боці й дивилася осторонь, а Петро, так само, як і я, вигнувшись, мовчки стежив за полковником.
Полковник нарешті з’ясував усе з речами полонених, тоді витратив хвилин п’ятнадцять на вивчення нотатника, що належав, судячи з усього, Петру. Покінчивши і з цим, Тараненко знову вмостився на складаному стільчику — тепер його обличчя світилося цілковитою самовпевненістю.
— Ну шо, можем далі поговорити! — рішуче промовив він. — Спочатку з представником «москалів», — і він пронизливо втупився в мене. — Біографію свою можеш не розказувати, це ми вже читали. Почнемо з другого — шо це вас потягнуло влізти в святі для кожного українця діла? — і він із посмішкою кинув погляд на Петра.
— Що ви маєте на увазі? — запитав я.
— Ну шо — канєшно, ваш інтерес до Тараса Григоровича, та ше й у такому, можна сказати, міжнародному масштабі.
— А що тут такого забороненого?
— Хто сказав, шо забороненого? Ні, я не говорив. Я б сказав, шо це досить делікатні діла, особливо коли вони переходять допустимі кордони і починають зачіпати інтереси іншої держави...
— Знаєте що, — я знову відчув різкий біль у шиї, і руки мої занили із новою силою, — мені складно розмовляти в такій позі...
— То поверніться якось по-другому, і не обов’язково на мене дивитися, бо шию звернете... — порадив полковник.
Я знову перекотився на живіт і сперся підборіддям на край підстилки.
— Я не бачу, які кордони, крім географічних, я перейшов... — вичавив я над силу, бо говорити в цій позі було нелегко — бракувало віддиху.
— Ну гаразд, ми до цього повернемся, а поки шо поговоримо з Петром Юрійовичем Рогулею... — він перевів погляд на Петра.
— Нема мені про віщо з вами балачку вести, — процідив крізь зуби Петро. — Ще й москальською мовою! І не сором українцю чужинською мовою галакати? Га?
— А кофе «Якобс» пити і «Снікерсами» закусювати українському патріоту не стидно? — сказав у відповідь Тараненко. — От нє, шоб із собою львівський шоколад взяти і рідний кофейний напіток!
Полковник тяжко зітхнув. Розмова не ладилася. Він підняв із піску течку з рукописом Гершовича, знову став перебирати папірці, пробігав очима то один, то інший. Знайшов і рапорт-донос ротмістра Палєєва. Уважно прочитав його і замислився.
Думав він довго. Я навіть устиг подрімати — це був найпростіший спосіб абстрагуватися від того, як ломило кістки.
— Ну шо? — повернув мене до реальності голос «адидасового» полковника. — Нада рішати, шо будемо далі робити... Тут я вже розібрався, так шо довгі розмови не потрібні... Треба копати... Тільки нада рішити, як саме. Волочити я вас не збираюсь... — полковник радше міркував уголос, ніж звертався до нас. — Так шо, може, ноги розв’яжу... Тільки не зразу... А вобше-то... — він подивився на фірмову бляшанку меленої кави, що лежала поміж випатраних сумок. — Вобше, непогано було би кофе випити...
І він прикусив губу.