Лагідний янгол смерті

39

Важко відриваючись від блідо-жовтого піску пустелі, Вітольд Юхимович Тараненко чомусь згадував хату-мазанку своєї бабусі — Федори Кирилівни Кармелюк, яку, як здавалося йому, все життя, ледве не від самого народження, всі односельці називали бабою Федорою. Наче й дитинства в неї ніколи не було. Тіло полковника без поспіху возносилося, і він уже розплющив очі, які стулив десять хвилин тому через несподівано уповільнений кровообіг. Розплющив очі й насправді побачив уже далеко внизу цю хатку, що стояла на околиці села в Хмельницькій області, в такі глушині, що навіть колгоспи там виникли тільки після війни. Ні, усвідомлював полковник, що не може він зараз пролітати над бабусиною хатою, по-перше, бо ще невисоко піднявся, по-друге, через невизначеність самого польоту й нерозуміння його причин. «Міраж», — подумав про хатку Вітольд Юхимович, але тут-таки ще раз поглянув униз, на твердінь, яка віддалялася. Повітря на цій висоті здалося йому солодким, і незважаючи на сонце, що висіло вгорі, спеки він уже не відчував. Відчував тільки плутаність думок, які поводилися наче солдати-новобранці, що досі не вишикувалися в шерегу й не знають, як треба шикуватися. «Ша!» — прикрикнув на них подумки полковник, і вони втихомирилися. Затихли. І така благодать розлилася в душі його, що він роззирнувся на всі боки і зосередився на відчутті польоту. Політ тривав. Зробивши кілька рухів руками і ногами, полковник Тараненко усвідомив його реальність, а крім усього іншого збагнув, що його тіло з притиснутими до боків руками і ногами має значно кращі аеродинамічні якості, ніж воно ж таки з ногами на ширині плечей і руками, розведеними в боки. Прозорість повітря вражала — він помітив якийсь маленький камінчик, завбільшки із тенісну кульку, що летів йому назустріч. Вони зближувалися, і коли до кульки залишалося метри зо два-три, полковник Тараненко побачив, що пролетить вона за якихось сантиметрів тридцять від його тіла. І тоді виставив Вітольд Юхимович розтулену долоню на шляху кульки і зловив її. І від цього несподіваного дотику двох тіл, що летіли назустріч одне одному, повільною етерною дзиґою закрутився полковник Тараненко, стискаючи в долоні зловлений космічний предмет, схожий на тенісну кульку. Вітольда Юхимовича ще кілька разів розвернуло, віднесло кудись убік, наче він танцював вальс із невидимим партнером. І нарешті рух зупинися, і зависнув полковник у просторі. І тоді він підніс долоню з предметом до очей і розгледів, що ж він зловив, і навіть головою хитнув від здивування — у його долоні лежало яйце-писанка, розписане знайомим карпатським орнаментом. Тільки фарби вже пожухли й ледве прочитувалися. Видно, на сонці поблякли. Не знаючи чому, але Вітольд Юхимович почав крутити яйце в руці й іще уважніше роздивлятися орнамент — виникло бажання знайти дату, закортіло дізнатися, скільки вже років літає це яйце космосом. Але дати ніде не було. Один тільки кільцевий орнамент, у якому всі лінії: і рівні, і зиґзаґоподібні, і ламані, — сходилися, наче вічна ниточка без кінців.