Після війни. Історія Європи від 1945 року

Легітимність також залежить від території. Європейський Союз, як зауважували багато спостерігачів, — це абсолютно унікальний звір: він має чітко окреслену територію, хоча водночас не є сталою територіальною одиницею. Його закони та норми поширюються на всю його територію, але громадяни не можуть голосувати на національних виборах в інших країнах (однак мають можливість голосувати на місцевих і європейських виборах). Безперечно, географічному розмахові Союзу суперечить його порівняно неважлива роль, яку він відіграє в щоденних справах європейців порівняно з країною їхнього народження чи проживання. Звичайно, Союз — це провідний постачальник економічних та інших послуг. Але це визначає його громадян скоріше як споживачів, аніж як учасників: «спільноту пасивних громадян… якими керують незнайомці». Саме тому можуть напрошуватися несхвальні порівняння з Іспанією чи Польщею до встановлення демократії або мовчазною політичною культурою Західної Німеччини за Аденавера: для такої амбітної ініціативи це песимістичні прецеденти.

Громадянство, демократія, права й обов’язок тісно пов’язані із державою — особливо в країнах, де існує традиція активної участі громадян у справах держави. Фізична близькість має значення: щоб бути учасником держави, потрібно почуватися її частиною. Але навіть у добу надшвидкісних поїздів та електронної комунікації в режимі реального часу незрозуміло, як хтось, приміром, у Коїмбрі чи Ряшеві може бути активним громадянином Європи. Для того щоб ця концепція зберігала якесь значення, а також щоб європейці й далі були політичними в позитивному значенні цього слова, їхнім опорним пунктом в осяжному майбутньому залишатиметься Лісабон чи Варшава, але не Брюссель. Невипадково в сучасному світі, коли громадяни не дуже довіряють федеральній столиці та всім її діям, держави-гіганти, як-от Китай, Росія чи США, або встановлюють авторитарний режим, або ж залишаються відверто децентралізованими.

Отож зовнішність була оманливою. У 2005 році Європейський Союз не замінив традиційних територіальних одиниць і не мав такої перспективи в найближчому майбутньому. Через шістдесят років після смерті Гітлера численні ідентичності, суверенітети і території, які разом визначали Європу та її історію, неминуче накладалися одне на одне й були пов’язані між собою більше, ніж будь-коли. Новим — і доволі складним для розуміння сторонніх спостерігачів — стало те, що тепер можна бути французом і європейцем, каталонцем і європейцем або арабом і європейцем.

Окремі нації та держави нікуди не зникли. Подібно до того, як світ не зводився до єдиного «американського» еталона, розвинуті капіталістичні суспільства демонстрували ціле розмаїття суспільних форм і дуже різне ставлення до ринку й держави, так само і Європа містила окрему палітру народів і традицій. Ілюзія того, що ми живемо в постнаціональному чи постдержавному світі, з’являється через те, що ми приділяємо «глобалізованим» економічним процесам надто багато уваги… і вважаємо, що аналогічні наддержавні процеси відбуваються в усіх інших сферах людського життя. Якщо дивитися на Європу суто крізь призму виробництва й обміну, то вона справді перетворилася на бездоганний графік руху міжнаціональних хвиль. Та якщо поглянути на неї як на центр влади, політичної легітимності чи культурних зв’язків, можна стверджувати, що вона залишилася тим, чим і була: знайомим зібранням окремих державних частинок. Націоналізм переважно прийшов і минув[636]; але нації та держави нікуди не зникли.