Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
На початку ХХІ століття дилема, перед якою опинилися європейці, називалася не «соціалізм проти капіталізму», «ліві проти правих» чи третій шлях, і навіть не «Європа проти Америки», оскільки для більшості людей вибір, по суті, вже було зроблено на користь Європи. Імовірніше, це було питання — те саме питання, — яке історія поставила на порядок денний у 1945 році і яке тихо, але вперто витіснило або пережило всі інші теми, що претендували на увагу європейців. Яким могло бути майбутнє для окремих європейських національних держав? Чи мали вони майбутнє?
Про вороття до світу окремих національних держав, які були самі по собі і не поділяли із сусідами нічого, крім спільного кордону, не могло бути й мови. Поляки, італійці, словенці, данці й навіть британці тепер були європейцями. Як і мільйони сикхів, бенгальців, турків, арабів, індійців, сенегальців тощо. За своїм економічним життям кожен, чия країна була в Європейському Союзі — або хотіла бути, — тепер безповоротно став європейцем. ЄС був найбільшим внутрішнім спільним ринком у світі, найбільшим продавцем послуг у світі й унікальним джерелом влади серед держав-членів в усіх питаннях економічного регулювання та правових кодексів.
У світі, де відносна перевага в незмінних ресурсах — енергетиці, корисних копалинах, орній землі, навіть місці розташування — мала менше значення, ніж дії, які сприяли освіті, дослідженням та інвестиціям, те, що Євросоюз дедалі активніше опікувався цими питаннями, було надзвичайно важливо. Подібно до того, як у формуванні ринку ключову роль завжди відігравала держава, створюючи правила, якими керувався обмін, зайнятість та рух, тепер ці правила встановлював ЄС; крім того, завдяки власній валюті він практично став монополістом на ринку самих грошей. Єдиним ключовим видом економічної діяльності, який залишився в компетенції урядів, а не ЄС, було оподаткування — і то лише тому, що на цьому наполягла Велика Британія.
Однак люди живуть не на ринках, а в спільнотах. Упродовж кількох останніх століть ці спільноти об’єднувалися, добровільно або (частіше) примусово, у держави. Переживши 1914‒1945 роки, європейці в усіх країнах відчували нагальну потребу в державі: політики та суспільні порядки денні насамперед відображають саме це занепокоєння. Утім після того, як настало економічне процвітання, суспільний мир та міжнародна стабільність, ця потреба поволі зійшла нанівець. Натомість з’явилася підозрілість щодо державного втручання та прагнення індивідуальної незалежності й усунення обмежень для приватної ініціативи. До того ж в епоху супердержав Європа, здавалося, випустила з рук свою власну долю. Тому роль європейських національних держав дедалі більше здавалася надмірною. Проте виявилося, що з 1990 року — і тим більше з 2001-го — ці держави знову почали набувати доволі важливого значення.
Ранньомодерна держава мала дві тісно пов’язані між собою функції: збирання податків і ведення війни. Європа, тобто Європейський Союз — це не держава. Він не збирає податків і не має можливості воювати. Як ми пам’ятаємо, йому знадобилося дуже багато часу, щоб набути бодай зародків військової спроможності, не кажучи вже про зовнішню політику. Упродовж пів століття після того, як закінчилася Друга світова війна, це переважно не було недоліком: думку про ще одну європейську війну з відразою сприймали майже всі європейці, а для оборони проти єдиного ймовірного ворога вони мали субпідрядника по той бік Атлантичного океану.
Але після 11 вересня 2001 року стали очевидними обмеження постнаціонального рецепта кращого європейського майбутнього. Зрештою, традиційна європейська держава не лише воювала за кордоном, а й підтримувала мир у межах своїх кордонів. Саме це, як давно зрозумів Гоббс, надає державі її особливої та незамінної легітимності. У країнах, де в останні роки насильницькі бойові дії розгорнулися проти неозброєного мирного населення (Іспанія, Велика Британія, Італія та Німеччина), про важливість держави — поліції, армії, розвідки та судової системи — ніколи не забували. У добу «тероризму» монополію держави на збройну силу підтримує більшість її громадян, і це надає їм упевненості.