Після війни. Історія Європи від 1945 року

Блерівська політика «нового погляду» не пережила його катастрофічного рішення втягнути свою країну та свою репутацію у вторгнення в Ірак у 2003 році. Той крок лише нагадав закордонним спостерігачам, що третій шлях нових лейбористів нерозривно пов’язаний з небажанням Великої Британії обирати між Європою та Сполученими Штатами. А свідчення того, що в Британії, як і в США, різко збільшилась кількість бідних — на відміну від інших країн ЄС, де бідність якщо і зростала, то повільно, — різко зменшили привабливість британської моделі. Але третій шлях був приречений на короткий «термін придатності». Власне його назва натякала на наявність двох суперечностей — радикального вільного ринкового капіталізму та державного соціалізму, яких більше не існувало (а у випадку останнього завжди була плодом догматичних фантазій). Потреба в кардинальному теоретичному (чи риторичному) прориві минула.

Отож на початку 1980-х приватизацію сприймали неоднозначно. Вона викликала широкі дискусії про вплив і легітимність державного сектору, а також ставила під сумнів досяжність соціал-демократичних цілей та моральну легітимність прибутку як мотивації у створенні суспільних благ. Утім до 2004 року приватизація перетворилася на суворо прагматичне питання. У Східній Європі вона була необхідною умовою для членства в ЄС відповідно до обмежень Брюсселя, метою яких було протидіяти державним субсидіям, що викривляли ринок. У Франції чи Італії продаж державних активів тепер використовували як короткотерміновий бухгалтерський спосіб зменшити річний дефіцит і не порушити правила єврозони.

Навіть власні проєкти Тоні Блера в рамках третього шляху — наприклад, щодо напівприватизації лондонської підземки або запровадження «конкуренції» між послугами лікарень — було розпочато після розрахунку їхньої економності та супутніх переваг для державного бюджету. Те, що їх можна було пояснити соціальною перевагою, сприймали як непереконливий, постфактум вигаданий аргумент. Крім того, популярність Блера з часом знижувалась (як показало різке зменшення кількості голосів, які він отримав під час своєї третьої перемоги на виборах у травні 2005 року). Незважаючи на скорочення урядових витрат, ухиляння від європейських норм щодо соціальної підтримки, зниження корпоративного оподаткування та залучення внутрішніх інвестицій усіма можливими пряниками, продуктивність Великої Британії вперто залишалася низькою. В обрахунку продуктивності на годину вона постійно відставала від її «неповоротких», зарегульованих партнерів у ЄС.

Ба більше, план нових лейбористів щодо уникнення майбутньої кризи недофінансованих державних пенсійних систем — шляхом передачі відповідальності в приватний сектор — уже і так був приречений на поразку через менш ніж десять років після його гордого проголошення. У Великій Британії, як і в США, компанії, які інвестували свої пенсійні фонди в мінливу фондову біржу, могли майже не сподіватися виконати свої далекосяжні зобов’язання перед своїми працівниками, особливо враховуючи те, що ці працівники — як і пенсіонери, що залежали від державних коштів — тепер мали жити значно довше, ніж раніше. Ставало зрозуміло, що більшість із них ніколи не побачить повної пенсії від компанії… якщо тільки держава не буде знову залучена в пенсійні справи, щоб компенсувати нестачу. Третій шлях починав здаватися жахливо подібним до гри в наперстки.