Вибрані твори в двох томах. Том I
- Автор: Ткач Дмитрий Васильевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том I». Краткое содержание книги:
— До вас багато хто хотів їхати, — розповідала Ліда, — але не можна. Верстати не повинні зупинятися ні на хвилинку. В тому й свято, щоб більше для перемоги зробити… Слухайте всі, що написано в цьому листі!
«Дорогі товариші, оборонці славного міста Севастополя! До вас зараз прикована увага не тільки народів нашої Вітчизни, а всього світу. Ви добре, б'єте ворога, і ми пишаємося вами, нашими мужніми героями! Бийте і далі клятих фашистів. Ні кроку назад! До останньої краплини крові захищайте нашу чорноморську столицю!.. Стійте на смерть на цій священній землі!..»
Комісар Єхлаков був поряд з Лідою. Коли вона закінчила читати листа, він, звертаючись не тільки до неї, а до всіх прибулих, сказав:
— Передайте трудящим Севастополя нашу матроську і солдатську відповідь: єсть, стояти на смерть! Єсть, відстоювати Севастополь до останньої краплини крові!.. Серед нас немає боягузів і маловірів. Ми — один міцний кулак, сталевий кулак, і здолати нас ніхто не зможе, бо ми зневажаємо смерть!.. Так і передайте своїм друзям по роботі… Перше травня ми теж відзначимо по-нашому, по-фронтовому. Про це ви ще почуєте…
Йому, мабуть, боліли рани, він поморщився несподівано, але зараз же знову його обличчя стало суворим і твердим, і він ще сказав:
— За подарунки спасибі. Цієї уваги до нас ми ніколи не забудемо.
Ліда підняла над головою гарно вишиту хусточку.
— Ось тут ще один подарунок. Він адресований найхоробрішому. Так і вигаптувано: Найхоробрішому захисникові Севастополя». Це вже ви самі дивіться, бо для мене — ви всі хоробрі!
— А що ж тут довго дивитись? — обізвався Аркадій Журавльов, і всі повернули до нього очі, ждучи якогось чергового жарту. — Якщо найхоробрішому, то це — мені.
В очах у нього витанцьовували лукаві й веселі бісики.
— Тю! — обурився Богомолов, геть-чисто позбавлений почуття гумору. — Ви бачили таке? Сам себе у герої висвячує!..
— А що? — незворушно запитав Журавльов. — Чи, може, ти — отой самий найхоробріший?
— Я й не кажу про себе, — промимрив Богомолов, збитий з пантелику таким поворотом розмови.
— От бачиш — ти не кажеш, бо й казати нічого. А я про себе кажу! Адже давно відомо: говори про себе найбільше гарного, а погане про тебе такі, як Богомолов, скажуть!..
І тут уже всі гримнули веселим сміхом. Сміявся й Богомолов, зрозумівши, нарешті, як дотепно покепкував з нього Журавльов.
Ліда вже кілька разів зиркала на Валерика, який стояв близько від неї у червоному галстуку, з автоматом на грудях і з гранатами за поясом.
— Ось кому ми вручимо цю хустину, — сказала Ліда. — Воїнові-піонерові…
— Валерію Волкову, — підказав Єхлаков.
— Валерію Волкову! — повторила Ліда. — Він ще он тільки піонер, а разом з вами, дорослими, захищає наш Севастополь!
Валерик почервонів, дуже зніяковів, але, намагаючись показати, що він не такий уже й малий, діловито сказав:
— Мені ще ні за що… Іліта Даурова у нас найхоробріша — ось хто!.. — Потім повів поглядом по обличчях. — І Аркадій Журавльов теж… І Ібрагімов… І комісар наш…
— Правильно, Валерику! — радо сказала Ліда. — Виходить, що я не помилилася: всі ви тут найхоробріші. Тому я передаю хустину вашому комісарові, а він уже вирішить, кому її вручити.
Підійшли Іван Петруненко, Енвербек Азієв, лікар Мамедов. Перший — богатирського складу, з могутніми грудьми, що так і випиналися вперед, білочубий і синьоокий. Другий — невисокий, з тонкими рисами гарного обличчя. Мамедов — стрункий, мов явір, гнучкий, чорноокий… Ліда Нефьодова, зустрівшись з ним очима, зашарілася, а він, ступивши кілька кроків їй назустріч, взяв за руку, і вони відійшли трохи осторонь.
Гості і фронтовики розбилися на окремі групки, і потекла щира та дружня розмова.
Штурм висоти намічено на ніч. А поки що матросам і солдатам дозволено відпочивати.
Однак ніхто й не подумав про відпочинок. Одні чистили гвинтівки і автомати, інші набивали диски патронами, підготовляли гранати, а дехто писав листа додому. Знали, що бій буде гарячий, а для багатьох, може, й останній.
Ібрагім Ібрагімов сидів просто на підлозі, встеленій сіном. На срібній рукоятці свого кинджала, з яким ніколи не розлучався, видряпував слова: «Фашистам під ребро — людям на добро», а тим часом вголос повторював німецькі слова, раз у раз зазираючи в підручник з німецької мови. Хлопці сміялися:
— Ти, Ібрагіме, вже й уві сні по-німецькому балакаєш. На це він незворушно відповів:
— Цього за плечима не неситні А мені, розвідникові, ще не раз знадобиться.
І бубонів по-німецькому далі.