Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
— Так! Так і зробимо!
— Але є ще одне діло, яке ми маємо докінчити сьогодні.
Бояри нашорошили вуха.
— Кажи!
— Як це завжди бувало у нас, після похорону князя князь-наступник, спадкоємець обов'язково перетрушує поруб. Хто там сидить? За віщо? За провину? Чи без провини?.. Та оскільки князя у нас немає і невідомо, коли буде, ми повинні зробити це самі!
— Правильно! Правильно! — загули бояри, раді хоч у цьому незначному ділі проявити одностайність. — Відчинити поруб і випустити безвинних! Та й тих, хто свою провину спокутував! Ходімо туди! Ходімо!
— Не поспішайте! Це можна зробити і завтра! — намагався перекричати бояр тисяцький Домажир.
Та його не захотіли слухати. Мало хто вірив, що новий князь настановить хитруна Домажира тисяцьким, тому вважали за непотрібне слухатися його.
— Ні, ні! Ходімо зараз!
Натовп вивалив із гридниці і з галасом рушив до порубу.
— Де сторожа? Відкривайте ями! Випускайте в'язнів!
Збіглися сторожі — відчинили двері, ляди, поставили драбини.
— Гей, ви там — вилазьте!
З ям почали з'являтися в'язні. Не люди — привиди. В кожухах, свитках. Худющі, зарослі, жовті, брудні, з почервонілими очима, що жмурилися від яскравого світла. З надривним бухиканням та стогоном.
Коли виліз Добриня, Дмитро ледве впізнав його.
— Ти?.. Тут?.. А ми скільки шукали тебе! — І суворо глянув на Домажира. — Як же це розуміти, боярине? Ти ж казав, що цього парубка тут немає! Га?
Той витріщився на молодого в'язня, що рукою закривав очі від сонця.
— Але, їй-богу, боярине, я нічого не знав про нього!
— Хто ж його сюди запроторив?
— Не знаю…
Дмитро поклав руку на плече Добрині.
— Хто тебе посадив у поруб?
— Доман… Він був старшим міської сторожі.
— Доман? — вигукнув Домажир. — Він справді був старшим, але мені про тебе нічого не сказав! Я спитаю в нього! Я дізнаюся! Обов'язково!
Тисяцькому було соромно перед Дмитром, і він щиро обурювався, хоча, коли б хотів, давно б міг заглянути в ями і пересвідчитися — сидить тут Добриня чи ні.
— Доман… Це той, що намовляв нас добровільно піддатися татарам!
— Так, — відповів Добриня.
— Отже, він тебе зустрів, упізнав і кинув у яму, щоб розквитатися за сутичку на майдані?
— Так.
— Мерзенний негідник! Мені пам'ятається, князь Михайло його самого був посадив у поруб… Як же він опинився серед сторожі князя Володимира Рюриковича?
— А князь Володимир, коли сів у Києві після князя Михайла Всеволодовича, випустив його, як оце ми зараз випускаємо, і, знаючи його з давніх часів, взяв до себе на службу, — відповів Домажир.
— Ось як! Варто було б з цим Доманом побесідувати та дізнатися, що він за птиця! — з погрозою в голосі сказав боярин Дмитро. — Ну, це ми можемо зробити й пізніше. А зараз, Добрине, поїдемо до мене! Хай бояри самі тут розбираються…
Прибувши додому, Дмитро передусім повів Добриню в челядницьку, велику присадкувату будівлю, де знаходилися боярські служби та жила челядь. З кухні дихнуло гострим запахом хліба, що загнічувався в печі, та різної їжі, що готувалася для боярського столу. У Добрині затремтіли ніздрі і зашуміло в голові від тих запахів. І йому коштувало чималих зусиль, щоб стримати себе і не попросити чого-небудь попоїсти.
Дмитро не посадив його відразу до столу, а розсудив інакше.
— Горпино, — звернувся він до немолодої вже жінки-кухарки. — Ти бачиш цього парубка Добриню?
— Бачу. На ньому лиця немає. Та й нужа, видно, заїла. Звідки він?
— Щойно з порубу.
— З порубу! Ой лишенько! Нещасний! Скільки намучився, настраждався!
— Не мало! Вода гаряча є?
— Чому б не було!
— Тоді скажи Никодиму, щоб наносив у лазню. Хай постриже та покупає цього хлопця… А ти знайди для нього що-небудь з одягу. Та не недоносків, а ліпшого! І щоб був по ньому! Степанів, здається, якраз підійде… А як покупається та одягнеться — нагодуй добре! Зрозуміла?
— Чому б не зрозуміти? Хутко все зробимо!
Дмитро схвально хитнув головою і глянув на Добриню.
— Зайдеш потім до мене!
— Дякую, боярине.
10Вийшовши після обіду на просторий боярський двір, Добриня побачив біля хоромів, в оточенні матері та батьків, Янку. Вона стояла спиною до нього і не помічала його. Всі були чимось схвильовані і впівголоса жваво розмовляли.
Ніхто на нього не звертав уваги, аж поки боярин, вийшовши з дверей і спускаючись на сходах вниз, не загукав:
— Швидше, хлопче, швидше! Діло спішне! Ходи сюди!
Добриня прискорив крок, відчуваючи, як сильніше забилося серце.
Та й як воно могло не забитися, коли Янка, швидко повернувшись до нього, раптом з несподіванки скрикнула і почала бліднути. Тіло її напружилося, по-дитячому ніжна шийка витягнулася, а тонкі руки в білих бебряних[55] рукавах стрепенулися, мов лебедині крила. Здавалося, вона от-от кинеться йому навстріч.