Лагідний янгол смерті
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-966-424-133-2
- Переводчик: Віта Левицька
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Лагідний янгол смерті». Краткое содержание книги:
Доглянуті вуса і блиск гладенько поголених щік якось не в’язалися з дикою красою пустелі й нашим, теж вельми здичавілим, виглядом.
«Мафіозі?! — промайнула думка, але тут-таки закортіло у подиві знизати плечима. — Хто ми такі? Чим заслужили на цю честь, щоб нас підстерігати і вночі зв’язувати? Викуп, принаймні за мене, ніхто не платитиме, за Петра і Галю теж навряд чи. Залишається Гуля, але хоч вона, як мені здається, гідна полону і без перспективи викупу, чи не доречніше було би просто викрасти її, поки ми спали, якщо вже вони такі спритні?»
Вусатий «адидасівець» зупинився над Петром і втупив у нього ядучий погляд.
— Ну шо? — несподівано оксамитно запитав він російською мовою, чи радше рідним суржиком, злегка нахилившись, так що обличчя зависло над головою Петра. — Мало тобі було по Києву всякі мітинги і бешкети устраювати, то ти ше й до Казахстану добрався? Зажди, додому вернемся, я тобі покажу! У нас про тебе вже цілий відеофільм є!
— Тьху ти! — сплюнув набік Петро, на його обличчі заграла зла посмішка. — Ти диви, хто до нас прилучився! Пане полковнику... Як вас там на ім’я та по батькові?
— А ти шо, не знаєш?
— Я-то знаю, а ось москаль, — Петро кивнув на мене, — либонь, вас уперше вздрів.
— Мене звати полковник СБУ Тараненко Вітольд Юхимович, — промовив «адидасівець» і водночас кинув у мій бік погляд без особливого зацікавлення. Було очевидно, що його зацікавлення лежить перед ним на підстилці, зв’язане по руках і ногах.
— Ну, а як твоїх дружків звати? — полковник присів, нахилившись іще нижче до Петра.
— Вони мені такі ж друзі, як і ви, пане полковнику.
— Жалко, — протягнув Тараненко. — А я надіявся, шо ви подружитесь! З капітаном Семеновим ви ж подружилися! Політика — політикою, а людські отношенія — це ж зовсім друге діло! Правда, Галя? — він перевів погляд на чорняву українку.
Вона мовчки відвернулася, хоча до цього уважно дивилася на полковника.
— Да ладно, — полковник посміхнувся, звівся на ноги і підійшов до мене. — То шо, Ніколай Іванович Сотников, будем знайомиться?
— Пробачте, не можу руку подати, — спробував огризнутися я.
— Потім подаси, — він нахилився і пильно поглянув у моє обличчя. — «Как здорово, што все ми здєсь сєгодня собралісь», — співуче промовив полковник Тараненко, розгортаючи пластинку жуйки.
Він закинув гумку до рота, пожував і вів далі зовсім іншим, серйозним тоном:
— Ну шо, хочте ви чи не хочте, а тепер ми з вами одна дружна сім'я. Хоча спочатку нам треба буде навчитися довіряти друг другу. Завдання у нас одне... тобто у вас — ціль, а у мене — завдання. Але в даній ситуації це одне і те ж саме.
Він знову подався за той кам’яний язик гори, з-за котрого з’явився. Повернувся із туго натоптаним брезентовим рюкзаком. Поклав його поруч із нашими речами, розкрив і витягнув маленький складаний стільчик. Розклав його й усівся.
У мене заболіла шия — щоб бачити полковника, мені доводилося лежати вигнувшись.
А він, по-простацькому розставивши ноги, сидів на стільчику.
— Ну, давайте я вас поконкретніше проінформірую про дану ситуацію, — знову заговорив він. — Ви маєте першим ділом зрозуміти, шо важкий фінансовий стан у країні не міг не сказатися на роботі СБУ. Нам зараз доводиться обходитися меншими силами і більше розраховувати на помощ збоку. Але, як ви понімаєте, помощ ніхто сам по собі не пропонує. Того ми користуємося пасивною помощю наших громадян. Цей принцип виправдовує себе повністю, коли інтереси і цілі потенціальних помощніків співпадають з нашими. Фактично ми, тобто СБУ, надаємо значно більше помощі нашим помощнікам, але головне — це результат, а не те, хто кому більше помагає. Якби не ми, ніхто із УНА-УНСО не знав би ні про існування тайніка Шевченка, ні про те, шо на поіски цього тайніка вже подався росіянин — добродій Сотников. Головне — це бути в курсі та тримати в курсі подій найбільш способних потенціальних помощніків. Але, от жалко, ше ні разу наші помощнікі не змогли нам помогти без нашої ж помощі. Це — як єдинство армії і народу. Тільки якшо ми працюємо разом, нас чекає неминучий успіх. Але, як я вже сказав, спочатку нам треба буде навчитися довіряти друг другу. Тому, ви вже мене простіть, але... У нас не повинно бути ніяких секретів один від одного...
Полковник важко зітхнув, підвівся і відійшов до наших речей. Почав методично викладати на пісок спочатку речі з подвійного баула Гулі. Там він знайшов її яскраві сорочки-балахони та згортки із запасом чаю і сирними кульками. Вмістом її баула він лишився відверто незадоволений і тому з подвоєною енергією та ретельністю взявся до мого китайського рюкзака. Якось недбало випхнув на пісок бляшанки «дитячого харчування», тоді витягнув пакет, у якому лежала течка з рукописом Гершовича. Тут-таки витягнув течку й підніс її до очей. Чхнув і відсунув її від обличчя. Знову принюхався, спочатку обережно, потім уже якось спокійніше.