Останній раз
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Переводчик: Ю. Стадниченко
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Останній раз». Краткое содержание книги:
Соломія Павличко
Надруковано у журналі «Березіль», 1999. № 5-6
Переклад з російської Ю. Стадниченка.
Заторохтіли автомати. «БМВ» смикнулася, машину рвучко повело вправо, і Віта з Антоном, котрий саме під’єднував новий магазин до автомата, тут же зрозуміли — стріляли по колесах і влучили, машині хана. Віта різко вдарила по гальмах, і вони вистрибнули, коли машина ще проходила гальмовий шлях. Не змовляючись, вони кинулися до мосту, а не побігли через нього, щоб не дати супротивнику можливість стріляти по рухомій мішені, а зайняли єдиний можливий сховок — під мостом. Уже коли вони вбігали в воду, за їхніми спинами почувся гуркіт — фура змела з дороги їхню машину могутнім ударом. По бетонній поверхні мосту та по воді заляскотіли кулі. І раптом усе стихло, навіть ревіння мотора.
Вочевидь міст будували в одному з наймілкіших місць річки. Вода доходила ледь вище пояса під самим мостом, дно було кам’янистим, течія створювала довкола міцних бетонних паль маленькі вирви. Притулившись до холодної палі, Антон кілька разів глибоко вдихнув і подивився на Віту. Вона, важко дихаючи й відсапуючись, примостилася біля сусідньої палі. На бігу вона встигла вихопити зброю, про яку стало розважливості потурбуватися, і тепер тримала руку з револьвером, зігнуту в лікті. Очі її дивилися вгору, на сірий бетон.
— Гей, водолази! — почулося згори, і відразу з двох боків автоматні черги здибили фонтанчики води. — Давай виходь!
Віта, випроставши руку, пальнула у бік берега. Їм дали зрозуміти, що вийти вони не зможуть, та й вони нагадали — сунутися у воду безглуздо.
— Та сидіть там, падли, хоч рік! У нас час є! — голос той самий, його супроводило коротке гарчання автоматів.
Мовчання тривало близько п’яти хвилин. Потім Антон неголосно промовив:
— Довго ми й правда не висидимо.
— Скільки їх там, цікаво? — очі Віти знову вивчали днище мосту.
— Грець їх знає... Думаю, двійко у джипі лишилося. Один — сто пудів, водилу я точно поклав. Вистрибувати двоє, і в кабіні фури парочка... Десь так четверо, я гадаю.
— Може, й усі п’ять. Але не менше чотирьох.
Антон відділився від палі, зробив уперед кілька кроків, важко ступаючи по воді, гукнув:
— Чого вам треба?
— Перебазарити! Поки що! Вилазь, життя ґарантуємо!
— А ти спустися сюди і виведи нас за руку, мудак!
— Купайтеся далі, рибки! — знову гаркнули автомати, і Антон сахнувся, насилу втримавши рівновагу. — Жити будете, я кажу!
Антон повернувся до своєї палі. Зовсім недоречно занив шрам на місці операції. У погляді Віти читалося запитання, а погляд Антона ковзнув угору, далі — в бік берега, неподалік якого маячила, перевернувшись від удару, їхня машина, а ледь далі маячили обриси фури.
— Вони всі на мосту. Стоять по обидва боки і чекають, поки ми висунемося, — по його впевнених інтонаціях Віта зрозуміла — він щось придумав і шанс у них є, після стількох років його просто не може не бути, і вони використають цей шанс, або... Ніяких «або»! Спокійно і уважно.
— Далі що?
— Якщо ми будемо виходити, вони, гадаю, всі на один бік збіжаться і навіть голови позвішують, аби подивитися, як ми здаємося. Не перебивай, слухай, — Антон черпонув рукою води, хлюпнув собі на обличчя і повів далі: — Я зараз вийду. Викину автомат на берег і вийду. Коли я дійду до берега, вийдеш ти. Не раніше. Я мушу підійти так, щоб до автомата лишався один стрибок. Вони витріщаться на мене, у тебе буде секунди дві фори. Різко повертайся і стріляй угору. Їхні голови вишикуються точно над тобою. Я встигну дострибнути до автомата, ти ховайся відразу, чекай і не біжи за мною — я прикрию, — він ковтнув важкий глевтяк у горлі. — Спробуй влучити. Хоча б у одного. Не влучиш — відволічеш, і я встигну сховатися за машину. Але ти зможеш. У кіно таке роблять, — додав він для чогось.
— Добре, — просто мовила Віта і підійшла до нього впритул. Вони не дозволяли собі сентиментів під час операцій, не допустили й зараз, щоб не порушити традицій — прикмета погана. Просто на якусь мить їхні губи з’єдналися, Антон відчув щось мокре на Вітиних губах, а потім підняв голову і прокричав:
— Яка гарантія життя?
— Крім мого слова, падло, тобі ніякого документа не буде!
— Хрін із вами! — пауза. — Не стріляйте! — пауза. — Виходимо!
Він кивнув Віті і повільно рушив до берега. Кроки давалися важко. Коли він переступив межу, яка ховала його від людей на мосту, зупинився, очікуючи підступного пострілу згори, та автомати мовчали, і він рушив далі, простягнувши руки вперед, та не випускаючи з правиці автомат.
— Кидай ствол! Кидай, сука!
Він напівобернувся і подивився вгору. Все точно. Четверо. Збіглися до краю мосту. І сонце їм у очі, правильно він розрахував, з потрібного боку вийшов, уже недовго, братва, вже недовго...