Останній раз
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Переводчик: Ю. Стадниченко
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Останній раз». Краткое содержание книги:
Соломія Павличко
Надруковано у журналі «Березіль», 1999. № 5-6
Переклад з російської Ю. Стадниченка.
Віта вже вирулила у бік Московської площі. Її план дійшов до Антона, і він мав надію, що інтенсивний рух тільки допоможе, адже джип більш громіздка машина, і його маневрові здібності під час сильної трафіки справді не поступляться танкові. Переслідувачі не квапилися скорочувати відстань.
Уже при в’їзді на саму площу Антон переконався остаточно — Віта правильно обрала маршрут. Частина автошляху була перерита і перекрита бетонними блоками, машини рухалися на цій ділянці траси черепашачими темпами. Скориставшись зручним моментом, Віта збільшила відстань між ними та джипом ще на дві машини, легко залишивши позаду «жигуль»-«трійку» і «шевроле», а потім, прикусивши азартно губу, порушила правила, рвонувши на зустрічну смугу, уникнувши зіткнення із автобусом, котрий, незграбно розвернувшись, став для джипа зайвою перепоною. Площа здригнулася від виття сирен і скреготіння гальм, а Віта, кидаючи «БМВ» уперед впевненими ривками, обійшла, ледь не чиркаючи правим боком, машини, що йшли попереду і, опинившись біля повороту на Червонозоряний проспект, де рух легший, не задумуючись повернула праворуч, відразу піддала газу і при першій же можливості крутнула на найближчому повороті на прилеглу з правого боку вулицю.
— Стій! — уривчасто наказав Антон, і Віта, слухняно натиснувши на гальма, повернула до нього голову, явно здивована.
— У чому річ?
— Розвертайся! Швидше!
У його очах читався азарт, і Віта, вкотре порушивши правила, розвернулася на сто вісімдесят градусів, змусивши гальмонути «Волгу», що йшла по зустрічній. Її водій вигукнув щось люте у прочинене вікно. Чекати їм довго не довелося — вгору проспектом повз них проскочив знайомий джип, Антон, хижо посміхнувшись, скомандував:
— За ним!
— Не треба!
— Тоді дай кермо!
Віта мовчки додала швидкості, і «БМВ» вивернула на проспект. Тепер переслідувачі помінялися ролями.
— Колобок, колобок, — процідив крізь зуби Антон, поїдаючи поглядом супротивника. — Подивимось, куди ти покотишся.
— Для чого це? — Віта знала відповідь, запитувала швидше себе, але й так було ясно: обом набридло кількаденне становище дичини, пора вже ставати мисливцями, і якщо скористатися нагодою, втекти й сховатися підказував здоровий глузд і те, що Антон назвав «пацючим інстинктом», то приймати бій вимагало зачеплене професійне самолюбство.
Джип поїхав до Севастопольської площі, там розвернувся по колу і поїхав назад.
— Чого це він? — здивування Віти було якимось дитячим.
— Нас попереду шукав, не знайшов і тепер із хріном у роті на базу повертається. Думаю, так.
Із проспекту джип повернув праворуч і, петляючи вулицями, виїхав до Амурської площі, звідти взяв курс на проспект Глушкова. Схоже, він не помічав «хвоста», вони проїхали Південний автовокзал, іподром, і скоро Антонові стало ясно — джип виїжджає з міста, тримаючись Житомирської траси. Справді, вони проминули межу міста і влилися в потік машин, що рухалися прямою зручною колією. Вони від’їхали на пристойну відстань, Антон все ще не міг второпати, куди прямує джип, аж тут раптом ситуація несподівано різко змінилася, і лише тренована реакція допомогла їм відреаґувати швидко і вправно.
Повітря розсікла автоматна черга. Стріляли з вікна джипа, для більшого ефекту використовуючи трасери. Машини, що йшли попереду джипа, рвонули вперед, хтось невідомо для чого почав уривчасто сигналити. Решта, скрегочучи гальмами, сахнулися врізнобіч, негайно утворивши чималу пробку. Джип хвацько розвернувся, перегородив дорогу, тепер трасуючі кулі розітнули повітря точно перед «БМВ». У руці Антона вже був автомат, Віта крутонула праворуч, з’їжджаючи спочатку на узбіччя, а потім — на добре второвану ґрунтову дорогу, що була у півметрі праворуч, перпендикулярно трасі. Пострілів більше не було, джип незграбно розвернувся і погнався за «БМВ» тією ж дорогою. Вона виявилася досить широкою і вела через невеличку лісосмугу, проскочивши яку, Віта виявила, що тут ґрунтівка починає петляти, і попереду — ще одна посадка. Хоча дорога й видавалася второваною, їхня машина підстрибувала, не розрахована для авторалі в таких умовах, зате джип ішов упевнено, саме такі перегони були його стихією. Антон починав уже дещо розуміти, в голові, забитій в цю хвилину зовсім іншими думками, промайнуло: все чудово продумано, джип і його нахабні пасажири зіграли роль приманки, їх, як бичка на мотузку, вивезли за місто і змусили повернути сюди, просто загнали, зафлажкувавши дорогу, як при полюванні на вовків, що навряд чи могло бути інакше, і йому, досвідченому матерому сіромасі, соромно, дуже соромно...