Міцний кулак туарегів
- Автор: Вавра Ярослав Раймунд
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ганна Пашко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Міцний кулак туарегів». Краткое содержание книги:
Історія про Бен Манзура, жорстокого шейха[1] уаргельської Шаанби, який підступно позбавив життя славетного царя ахаггарських туарегів, і про швидку помсту за той злочин належить до найтиповіших воєнних історій Сахари дев'ятнадцятого століття. Події, про які я вам розповідатиму, мають історичну основу. Коли тридцять сьомого року я відвідав Уарглу й дивовижну мзабську республіку «Семи святих міст», старі шейхи розповіли мені про ці події багато цікавого. Про дещо, на мою думку варте вашої увага, я розповідаю в цій книжці, перевіривши наперед оповідки шейхів у генерала Домаза, який теж не забув про похід ахаггарців на Уарглу. Та й давні літописи хариджитів[2], з якими я ознайомився під час моєї третьої подорожі 1947 року, відкрили мені чимало таємниць сивої давнини.
Отже, я розповім вам про Сахару і її мешканців — моїх друзів на далекому спекотливому півдні. Хто з вас читатиме про цю безмежну пустелю, про те, яка вона є, той пересвідчиться, що Сахара — аж надто цікава, без будь-яких вигадок цікава і в далекому минулому, і нині.
Я. Р. В.
— Таж вони не негритянки, ти лишень придивись! — Карембу показав Гасанові на кількох негрів — майже голих, лише в набедрених пов'язках, простоволосих рабів, які саме виганяли з бічної вулички кіз та баранів.
— Це нубійки, такі ж самі, як і ті, що живуть у Мурзуку та в усьому Феццанському краї! — пояснив Набула. — Хіба ж ти не бачив їх у передгір'ях на північному заході? Уаргла стоїть на дні великого висохлого солоного озера, колишнього шотту. Восени тут завжди лютує пропасниця, а тому люди з білою шкірою тікають звідси світ за очі.
— А як же це так виходить, що єретики-мзабіти мають тут на базарі свою молитовню? — спитав Гасан. — Невже вони тут почорніли? Ото дивуватиметься марабут Захаріаш, коли я розповім йому про чорних мзабітів!
— Гей, — звернувся Бабула до погонича верблюдів шаанба Абу-Серккі, котрий наглядав, як розв'ючували тварин, — ти звідки родом?
— З Бур-ель-Айша, за п'ять миль звідси путівцем на північ, — відповів п'ятдесятилітній погонич і весело замурмотів пісеньку — адже опівдні він знову, по кількох довгих місяцях, побачить своїх дітей та дружину.
— А я знаю, про що ти співаєш, — добродушно всміхнувся Бабула, — хай, мовляв, щастить тим, до кого поспішаєш!
— Авжеж, авжеж! У мене семеро синів і три дочки! — похвалився засмаглий, аж бронзовий батько.
— Коли я впаду в око вашому султанові й він дасть мені хоч жменю дукатів, то хай тоді сім разів битий камінюччям диявол посадить мене на свою пекельну сковорідку, якщо я не пошлю до вас старостів розпитати, який посаг вимагає твоя дружина за наймолодшу доньку! — пожартував Бабула.
— Не треба глузувати з батька, хлопче, — вдав, ніби розгнівався, Абу-Серккі, — мій батько і мій дід анітрохи не гірші за нашого великого султана Абу-Тгабула. Ми всі однієї крові — і він, і ми — бенууаггуїни!
Гнів у Абу-Серккі минув, як тільки він похвалився, з якого роду походить. І, щоб навтішитися подивом трьох марабутових вихованців, підійшов до них.
— Коли матимеш десять фінікових пальм, то прижени двійко дворічних ослів, Бабуло. Тоді я спитаю тебе, як доброго товариша: чи маєш ти два срібні браслети, червону шовкову хустку та сувій м'якого полотна для жіночих сорочок. Нашій Теруліт чотирнадцять років, і вона вродливіша за свою матір Техуллет, яку я колись привів з нещасного Тлемсена… Моя Теруліт добре знає, що вона найстрункіша дівчина аж до Н’Гусси! Вона казала, що краще буде довіку дівувати, ніж піде з дому до чоловіка, який не покохає її й не дасть їй у посаг оті три речі. Тож я й кажу, що вона така ж уперта, як моя добра дружина Техуллет!
— Ну, — весело засміявся Карембу, — пан Абу-Серккі позбавив тебе свата, Бабуло! Ось я побіжу до марабута й твоїм іменем попрошу в нього весільний дарунок — і тоді ти одружишся й житимеш осіло!
— Цить, Карембу, не верещи, наче мавпа! — гримнув на нього Гасан. — Чого нема зранку — то може бути ввечері. Але скажи мені, Абу-Серккі, що то за панії стоять біля водограй і перемивають наші кісточки?
— Оті? То жінки уаргла й жінки з племені сісінів. Адже це їхній міський квартал.
— То вони не берберки?
— Аякже, берберської крові — так само, як ми, як уаггуїни, бену-брагім та бену-мзаб!
— А тут і мзабіти такі чорні?
— Ну, це вже ні —де там! Мзабіт питає в князя, кого він може взяти собі за дружину. Але між ними є теж чимало темних. Це ті, хто одружився з туатками заради майна, але головне — заради дітей. В Уарглі, так само як і в Туаті, як і в інших місцевостях, де пальмові сади ростуть просто із себхи[45], взимку пропасниця може вбити всіх дітей у родині. А якщо матір — герратимка, то пропасниця до дітей не чіпляється. Герратими не негри, не думай. Вони живуть тут з давніх-давен. Розмовляють берберською мовою — як туареги. Кажуть, що прийшли герратими сюди з північних кордонів Абіссінії. Вирощувати фінікові пальми краще за них та за сомалійців не вміє ніхто. Якби тільки шаанби дали їм спокій. Адже герратими — не воїни, а поселенці. А жоден поселенець ніколи не буде справжнім погоничем верблюдів і забіякою!
— Але ж оті — як ти їх називаєш — герратими схожі на чистокровних хіджазьких арабів. І очі в них не схожі на негритянські, так само як і в нас — гауса!
— У гауса часто губи бувають, як у негра…
— Це тільки в метисів.
— Де ж це забарився марабут? — запитав раптом Гасан, бо на базарі вже вирувало від селян та їхніх товарів.
— Певне, поїхав до султанового палацу. Казба[46] міститься на півдні, в оазі. Бачите оті два мінарети? Перший належить до мечеті, яку звелів спорудити славетний предок вашого професора Захаріаша, емір Абу-Захар'я, коли став володарем західної великоарабської держави й халіфом. А другий — це вежа султанової молитовні в казбі. Я, мабуть, уже не побачу марабута до від'їзду. — Погонич нахилився до хлопців і мовив: — Кажуть, ніби друзі полоненого аменохала дісталися аж до кімнат, де сидів бранець. Подейкують іще, ніби саме тоді схопили одного з перших радників кварталу Сісін, прибічника вчення Абу-Єзіда.
45
Себха — мілке солоне озеро в пустелі.
46
Казба — фортеця.