Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
Не зважаючи на мороз, Хенріксен стояв на палубі без шапки і мовчки стирав долонею піт з лоба. З чуприни валила пара.
— Ну, розкажи нарешті! Як це скоїлося?
— Вгамуйте цих проклятих собацюг! Виють, наче з них живцем шкуру здирають.
— Та кажи ж уже, кажи! — закричали до нього з усіх боків.
Здоровань помовчав іще якийсь час, беручи себе в руки. Обвів очима товаришів, що оточили його тісним колом, і спинив погляд на ясно освітленому ліхтарем обличчі Нансена.
— Учора ввечері ти дивувався, чого це раптом пси почали страшенно гавкати. Пам'ятаєш? Я вийшов на палубу подивитися, що там сталося. Собаки всі як один рвалися з ланцюгів, вишкірювали ікла й гавкали. Чого? А хто його знає: темно ж, хоч очі повиколюй. Нічого не видно, нічого не чути. І я ліг спати.
— Ну й що? Ми це всі знаємо, — нетерпеливився Нансен. — Я цілу ніч не міг очей зімкнути.
Хенріксен знизав плечима.
— Вранці, як завжди, я спустив собак з ланцюга. Вони рвонули на кригу, не перестаючи валувати. Навіть їсти не захотіли. Трьох із них я не долічився. Занепокоївшись, я вхопив штормовий ліхтар. Від нього, щоправда, світла небагато, а все ж краще, ніж нічого. Тримаю ось так, — рука оповідача, окресливши велике півколо, зависла на мить високо в повітрі, — і біжу чимдуж на кригу довідатися, що там робиться. Дивлюсь і бачу — з темряви на мене суне вся зграя. А попереду — ведмідь. Я навтікача. Мої черевики, хай їм чорт, сковзають по льоду, паче ковзани, і такі важкі, мов каменюки. — Хенріксен відшукав очима в сутінках обличчя Свердрупа, який відвернув голову, ніби й досі не зрозумів, що йдеться про виготовлені на його замовлення і за його зразком черевики на дерев'яних підошвах. — Гепнувся, мов колода, на лід. Розумієте? — Слухачі наче по команді відскочили вбік, побоюючись, що захоплений розповіддю здоровань почне демонструвати їм, як усе це відбувалося. — Я підхоплююсь і чешу далі. Раптом чую, щось підскочило до мене збоку і — хап за черевик. Ведмідь. Мало не збив мене з ніг. Тримає міцно й сопе. В очах мені потемніло. Ну, думаю, кінець. Адже я навіть ножа не мав біля пояса. Я замахну вся ліхтарем і щосили як ударю його по голові, отак, — великий, як молот, кулак важко опустився на борт.
— Не бийся! — закричав лікар, відскакуючи. — Що я тобі поганого зробив?
Хенріксен знову витер піт, що й досі струмками котився по його чолу.
— Добре вам жартувати, — сказав він докірливо. — Ведмедеві, видно, добряче дісталось, бо скло розлетілося на друзки. Звір одскочив на кілька кроків, усівся на льоду і здивовано витріщив на мене свої хитрі зіньки. Так пильно дивився, що мені аж мурахи по спині забігали. Він на мене, а я на нього. Я — до борту, він — за мною. Я тоді як закричу на все горло: «Стріляйте! Стріляйте!» А ви хоч би що. Стоїте собі на палубі і спокійно дивитесь, як ця бестія полює на мене, щоб зжерти!
— Я стріляв… — почав було Могстад і затнувся.
— Тільки мимо, — докинув хтось глузливо.
— А я не міг, — перебив їх Нансен. — Розумієш, ствол рушниці був, як завжди, заткнутий корком. Я вириваю його, шарпаю замок, а набій не входить. Хтось заткнув ствол корком ще й з другого боку.
— І в мене було те саме! — понуро підтвердив Свердруп.
— Те саме! — перекривив його Хенріксен. — Якби я не встиг видряпатися сам на палубу, влаштували б мені гарний похорон. Еге ж?
— Навряд, бо ведмідь зжер би тебе, не лишивши й кісточок, — засміявся Нансен і потім уже серйозніше сказав: — Ще раз попереджаю вас, хлопці, ні кроку на лід без зброї.
Зрештою ведмеді до того знахабніли, що й на палубі не можна було показуватися без рушниці. Саме на палубі вони й схопили бідних трьох псів. На кризі, недалеко від «Фрама», було знайдено їхні рештки. Адже білому ведмедеві нічого не варто видертися по трапу на корабель.
Пізніше Нансен розповідав:
«Якось уночі ми побачили ще одного гостя. Білий ведмідь, напевне, як і всі інші, прямував до судна. Уздрівши по дорозі поставлений Свердрупом капкан, він обережно підійшов до нього. Серце нашого доблесного капітана, який спостерігав усе це, забилося жвавіше. Він аж палав од нетерпіння, очікуючи, коли лясне метал. Але ведмідь, виявилося, був хитріший. Він, не поспішаючи, обдивився з усіх боків дивний механізм, став на задні лапи, а передніми сперся мало не на самісінький спусковий гак. Його вабив вигляд і запах копченого сала — принади. Та хоч як йому хотілося скуштувати ласий шматок, він ще раз обережно обнюхав підпору, покивав головою, ніби схвалюючи людську винахідливість, і повільно потрюхикав до корабля. Це його й погубило. Зустрінутий салютом з чотирьох рушниць, ведмідь рухнув на лід. Очевидно, кожен із нас вважав, що це саме він влучив у звіра. Та хто б не влучив, а печеня була розкішна».