Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
— Два корпуси, півтора, один метр! — горлає він мов навіжений.
Я перелякався не на жарт. Завжди такий спокійний, урівноважений, Фрітьоф зараз був ніби сам не свій — щось страшенно нажахало його.
— Тримаю! — відгукнувся з носа Юхансен.
З полегкістю пускаємо весла. І раптом знову розпачливий крик:
— Канат порветься, веслувати далі! Веслувати!
Як заведені, ми знову затиснули на руків'ях задерев'янілі, намуляні до крові пальці. Не знаю, чи зібралися б ми на силі, якби нам у вухах не лунав тривожний голос Нансена:
— Натисніть, ще натисніть, хлопці!
Нарешті ми дісталися до борту, і товариші зустріли нас радісними вигуками. Але довго ще жоден з нас не мав сили вилізти по трапу на палубу.
Ми так і не збагнули, що сталося. Тільки Фрітьоф одразу зрозумів, що нас підхопила потужна течія Єнісею.
Ще б трохи — і був би нам каюк. Ми чудом уникли катастрофи».
Одначе не тільки «Оленячий острів», так назвали його полярники, був повен несподіванок. Море навколо нього також було якесь незвичайне.
З труби «Фрама» валили чорні клуби диму, машина працювала на повну потужність, вітрила надималися під натиском сильного вітру, а судно ледь рухалося.
— Хай йому дідько! Що за притичина? — не витримав Нансен, запитливо дивлячись на Свердрупа. — Тут же нема течії Єнісею, а щось гальмує.
— Звісно, не течія! Це мертва вода. Дуже рідкісне явище. Я читав про неї у навігаційних книгах. Мені й на думку не спадало, що доведеться на власній шкурі відчути її силу.
— Що ж воно таке? — нетерпеливився Нансен.
— Поглянь-но уважно, — почав пояснювати йому Свердруп, — тут уся поверхня моря покрита тоненьким шаром прісної річкової води з того ж таки Єнісею. Вона не змішується з солоною, морською, а мовби ковзає по ній. Саме оцей шар і «приклеївся» до корпусу нашого судна, яке змушене тягти його за собою. Через це ми й пливемо так повільно.
За інших обставин спостереження чогось такого незвичайного і нового захопило б Нансена, але зараз він кляв мертву воду на всі заставки. Кожна година зволікання загрожувала передчасною зимівлею біля берегів Азії, а не у відкритому океані. Нерви його були напружені до краю. Він не спав, не їв. Адже вирішувалася доля експедиції.
Через два дні перед самим носом корабля раптом здибилася хвиля, наче викинута якимось підводним виром, і слухняно вляглася вздовж обох бортів. Звільнений від тягаря, «Фрам» легко подався вперед. Мертва вода, це прокляття корабля, покинула ного так само раптово і несподівано, як і облягла.
Вночі з дев'ятого на десяте вересня ніхто з екіпажу не зімкнув очей. Стовпившись біля бортів, усі мовчки ждали чогось. Сповнену гарного настрою тишу порушив нарешті триразовий салют гарматки, встановленої на носовій палубі. На щоглі підняли прапорці.
— Поздоровляю вас на мисі Челюскіна! — залунав гучний голос Нансена. — Досі тільки одне судно побувало в цих водах — «Вега» Норденшельда. Наш «Фрам» — другий в історії Арктики корабель, що досяг цієї крайньої північної точки материка Азії.
П'ять днів ще плив «Фрам» уздовж сибірських берегів і нарешті повернув на північ у напрямку Новосибірських островів. Мрія Нансена здійснилася. Вже було перейдено сімдесят сьомий градус північної широти, а перед судном усе ще простягався вільний від льодів океан.
«Чи може хто в Норвегії думати, що ми досі пливемо без перешкод? Яким щастям було б сповістити наших співвітчизників про це, — занотовує Нансен, линучи думкою на батьківщину. — А може, мені ще цієї зими пощастить досягти полюса?»
Цими мріями жив весь екіпаж. Але за два дні і їх розвіяв, мов дим, страшний струс корабля. Крига! Далі дорогу загородив білий склистий бар'єр. Він був неподоланний. Перед «Фрамом» аж до обрію тяглися зімкнуті між собою величезні білі поля. Не минуло після цього й п'яти днів, як водні канали довкола судна звузилися, зімкнулись і взялися льодом.
Почався дрейф «Фрама»…
Розділ двадцять дев'ятий
«МИ ЖИЛИ, ЯК НА ПОРОХОВІЙ БОЧЦІ»
«… Корабель тріщав і стогнав, мов проклятий, Я думав: ще одна така атака, і йому кінець. Я ніколи не чув на континенті звуків, хоч трохи схожих на гуркіт льоду, що напирав на судно.
Хряскіт, гук, глухі, розпачливі стогони. Ці пронизливі, нестерпні звуки то піднімалися, то затихали, але не завмирали зовсім, бо вслід за ними долинали вже нові, ще дужчі. Цей голос безмежних просторів скутого кригою океану був такий могутній, що, здавалося, його має почути весь світ. У будь-яку мить крига могла розчавити судно, ослаблені кріплення якого загрозливо тріщали. Цей тріск зливався з сухим лусканням, ніби в лісі ламали галуззя. Ми жили, як на пороховій бочці… Вода просочувалася спочатку поволі, потім дужче і нарешті почала прибувати в трюмах. Весь екіпаж стоїть при помпах, і так уже вісімнадцять місяців. Удень і вночі без хвилини перепочинку. День і ніч. Ніч і день».