Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер
- Автор: Оксеник Сергій
- Серия: Лісом, небом, водою #3
- Язык: украинский
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер». Краткое содержание книги:
І все ж — звідки ця темна підземна сила взялася? Чому вона така ворожа до людини? На ці запитання, можливо, відповість доля зовсім іншого персонажа, який назвав себе Інженером.
Остання книга трилогії «Лісом, небом, водою» так само сповнена фантастичних пригод і пригодницької фантастики, як і дві попередні: «Лисий» і «Леля».
— То ж я й дивлюся, що воно той… Добре, що ти той… Бо могло б і той…
— Отож! — сказав Борода, щоб якось закінчити розмову, й пішов працювати. І так уже ранок згаяв.
А Вухань побіг до хати Лисого. Пробіг добру половину дороги, а тоді отямився: «Борода ж наказав Петруся з собою взяти». Розвернувся й помчав додому. Вже, мабуть, Дзвінка нагодувала малого. Тож можна й той… Бо без Петруся якось не той…
Однак з’ясувалося, що хлопець уже той… Тобто побіг до Лисого й Лелі.
— Чого? — спитав Вухань.
— А що я, питала? — здивувалася дружина. — А як і спитала б, чи він скаже? Зранку такий набурмосений, хоч не підходь. Хоч нагодувати встигла, то й добре.
Вухань знову поспішив до Лисого, Звісно, квапився він не через те, що робота аж така невідкладна. Будь-яку роботу Вухань робив добре. Але довго. «Це тому, казав Борода, що ти робити любиш більше, ніж зробити». Смішно сказав, Вухань і зараз захихотів, згадавши. Але це ж не так. Просто робити аби зробити — нецікаво. Так кожен може. А треба робити, щоб добре зробити, щоб не переробляти й не лагодити через тиждень. О. Отак і треба робити. І Петрусь, виходить, розумніший за Бороду. Бо він це розуміє, а Борода — ні.
Звісно, Вухань не словами все це думав. Бо якби думав словами, то вийшло б зовсім щось інше. Він узагалі намагався думати не словами. Бо коли думав словами, то важко було зрозуміти й самому. А нащо ж люди думають? Аби зрозуміти. А для чого ж іще?
На цій думці він підійшов до хати й одразу звернув увагу на двері, які справді давно слід було полагодити.
«Як же це я раніше не той… — подумав Вухань словами. Але зрозумів себе. — То воно як коли!»
Петрусь був уже там, розмовляв з Васильком перед хатою. Розмовляв, власне, Василько, а Петрусь слухав. Що саме казав, Вуханеві чутно не було, бо хлопчик говорив тихо, але якби хоч слово почув, то, мабуть, здогадався б, про що йдеться, — так виразно жестикулював оповідач. Утім, слова цього Вухань не почув, бо, помітивши його, Василько привітався й замовк. Ну й хай. У хлопчаків завжди свої секрети, не розпитувати ж, про що вони тут торохтіли. Та й не став би Вухань розмовляти з Васильком, бо той негайно знайшов би, до чого причепитися, щоб почати насміхатися зі старшого.
Вухань любив Василька, як і всіх дітей. І як усіх дорослих. Та все ж не любив, коли той дражниться. Тільки Вухань щось скаже, а малий ну пере- кручувати. А всі сміються. Ні, краще вже помовчати.
Так він мовчки й стояв, чекаючи, що діти першими почнуть балакати. Але Петрусь із Васильком мовчали, немовби чекаючи, поки Вухань піде. Це було дуже дивно. Він поглянув на Петруся, очі хлопчика байдуже ковзнули по його обличчю. Глянув на Василька, хлопчик відповів запитальним і зацікавленим поглядом. Вухань стримався й нічого не спитав. Він підійшов до хатніх дверей і почав роздивлятися їх.
Шкіряні завіси розтяглися, й двері вільно хиталися в одвірках. Зараз нічого робити він не міг, бо Леля й Лисий іще спали. Треба почекати.
— Це тебе Борода прислав? — спитав Петрусь.
Вухань кивнув і знову кинув оком на хлопчика.
— Треба почекати, — сказав Петрусь неголосно. — Як прокинуться, щось зробимо. Тільки мені не подобаються ці шкіряні завіси. В нас у селі були залізні.
— Так де ж ти його стільки… той… — забувши про обережність, пхикнув Вухань.
— Це Вухань хотів сказати, що в нас немає так багато заліза, — пояснив Василько так само впівголосу.
Зрозумівши, що знову зловився, Вухань спересердя вдарив кулаком по дверях.
— А це він натякнув Лелі, Лисому й Івасеві, що час прокидатися. Що день настав, пташки співають, кури квокчуть, а йому, Вуханеві, нічого робити, бо не можна стукати у двері.
— Ну, що ти… той!..
— Тобто, що ти, Васильку, верзеш, сказав наш старший друг. Я ж не для того грюкнув по дверях, щоб вони прокинулися. Навпаки, сказав наш старший друг, я грюкнув, щоб вони знали, що я, тобто він, наш старший друг, на сторожі, тож можна спати досхочу. А двері, мовляв, ми встигнемо полагодити. Все одно Петрусь іще не готовий лагодити двері. Бо Петрусь, сказав наш старший друг, не любить такої нудної роботи, як лагодити двері. Петрусь любить придумати щось таке, чого ще ніхто не придумав. Тож якщо я, тобто він, наш старший друг, зараз почне лагодити, допомоги від Петруся буде годі чекати. Тому потім усе одно доведеться все переробляти. От що сказав наш старший друг цими простими словами: «Ну, що ти… той!»
Вуханеві очі були широко розплющені, а вуха відсторбучені, немов у кажана. Він слухав, що плете Василько, й думав: «А все ж він правильно плете!» Ох і розумний той… Ні, цей… Вухань навіть забув образитися.
— Еге ж, — підтвердив він.
Тут уже Петрусь розреготався. Вухань подумав секунд із п’ять, чи не варто вже тепер образитись, але й сам не витримав і теж розсміявся. Сміх заразний, тож за півхвилини надсаджувався й Василько. Вони трималися за животи, дивились один на одного й сміялися ще дужче.
І тут відчинилися, зловісно рипнувши, двері, й на порозі виник Лисий. Вигляд у нього був такий, що сміх замерз, як плювок на морозі. Впав на землю й покотився.
Поламані двері
— Васильку, збігай до Опенька подивися, чи ще не повернувся.
— А тут же й Борода… той… — почав було Вухань, та Лисий його урвав:
— А ти, Петрусю, сходи до Бороди й попроси, щоб прийшов до мене.
— Двері треба полагодити, — сказав Петрусь.
— Двері потерплять, — твердо відповів Лисий. — Зараз зробіть, будь ласка, те, що терміново. Вуханю, вибач, що про таке прошу, але…
Хлопці стояли й зацікавлено чекали, про що Лисий проситиме їхнього старшого товариша.
— Ви ще тут? — здивовано спитав, озирнувшись на них, Лисий.
Вони неохоче рушили в різні боки.
— Ну, ти… той…
— Послухай, Вуханю, — знову урвав його Лисий. — Ти мене ні про що зараз не питай. Просто відведи Івася до себе додому й попроси Дзвінку, щоб нагодувала його. А потім хай він у вас поспить… Він, мабуть, казатиме, що спати не хоче, але… Він цілу ніч не спав… — Скидалося на те, ніби хлопець важко добирає слова. — Просто не випускай його. Хай поспить. Гаразд?
— Так як же я…
— Як хочеш. Хоч зв’яжи, розумієш?
Вухань невпевнено засміявся.
— Це дуже серйозно, Вуханю!
— Це ти його ніби як той… у куток…
Нарешті його слова сподобалися Лисому. Він за них ухопився, як за бадилину над трясовиною.
— І як ти здогадався! Зробиш?
— Та хіба ж я… той!.. — по самісінькі свої величезні вуха усміхнувся Вухань.
— Гаразд, Вуханю, йдіть. Івасю! — гукнув Лисий до хати, відчинивши двері.
Вийшов Івась, і Вуханеві вуха з’їхалися до самого носа.
Івась похитувався. Він був блідий, як сніг. Він тримався за голову, ніби вона могла раптово відпасти. Очі були пусті й затуманені.
— Що ж це з тобою… той?.. — Вухань кинувся до хлопчика й обхопив його за плечі. — Що ж це з ним?
Лисий стенув плечима:
— Не знаю… Не знаю, Вуханю. Ти мене зрозумів?
— Ні, ну ти… той… Хіба ж він… той!.. За що ж!..
— Будь ласка, Вуханю, зроби, як я попросив! — із притиском і чітко — кожне слово — промовив Лисий.
— Та ясно ж! Ясно ж! — І Вухань повів Івася до себе додому.
А Лисий стояв і з сумнівом дивився їм услід. Хоч би вони все правильно зробили, думав він.
Потім розвернувся й зайшов до хати, хряснувши дверима. Верхня завіса цього не витримала й двері, перекосившись, зависли, залишивши довгу трикутну щілину.
— Я тебе не відпущу, — сказала Леля.
Вона сиділа на лежанці, звісивши босі ноги, що не діставали долівки. Лежанка була висока. У хаті було значно темніше, тож Лисий почекав, доки звикнуть очі, й відповів.
— Ти сама знаєш, що іншого шляху немає. Ми не можемо кинути його самого. Або повинні цілому селу пояснити, що з ним сталося.
— Так наче ми самі знаємо, — слабким голосом озвалася Леля.
— Тим більше. Але якщо Опенько з Гострооким не знайдуть його, то… Воно й так уже майже безглуздо…