Остання подорож Сутіна

Жанна спокійна, вона побачила його помирання, а більше в цьому житті дивитися вже нема на що. Наступного дня, двадцять п’ятого, її батьки і брат забирають її з помешкання Збо, приводять її з вулиці Жозефа Бара на вулицю Амійо, де минули її дитинство і юність. Ніхто нічого не каже. Докори німі й затяті. Вони завжди знали, що до того дійде. Жанна закрилася за стіною мовчання, вона вже кілька років тому спорудила ці стіни навколо себе і в собі.

О третій годині ранку вона встає, її брат, який має її стерегти, заснув від втоми. Вона безшумною сновидою проходить через помешкання, іде так тихо, як не вміє ходити жодна людина, не наштовхується на меблі, відчиняє вікно, залізає на підвіконня. Відвертається, повертає обличчя всередину помешкання, щоб не дивитися на вулицю, і летить спиною з шостого поверху, забираючи зі собою своє друге дитя. Cara Italia. Воно буде там разом з нами. Вона бачить вікна, які летять догори, хто би подумав, що їх тут так багато, вона падає і падає, вікна летять у небо, вона не бачить вулиці, де розіб’ється її череп. Кругла велика бруківка. Глухий удар, тріск, немов розколюється чорний волохатий волоський горіх. Вона лежить на бруківці, лялька з поламаними руками й ногами, з її черепа на обличчя стікає кров, тоненька цівочка.

Скільки часу вона лежить? Дві години? Три? Її виявляє вранці двірник, який прийшов з великим віником і тачкою на роботу. Він обережно підіймає її, бере на руки, задирає голову вверх, починає обдзвонювати всі двері. Відчиняє батько, мсьє Обютерн. Він відмовляється прийняти тіло доньки, не хоче в своєму домі цієї поламаної ляльки. Нехай іде шукати свого італійця, який ще лежить у морзі. Батько велить двірникові віднести свою доньку на вулицю Ґранд Шом’єр, до майстерні, в якій вона жила з Модільяні. Двірник кладе молоду жінку на тачку. Впоперек кладе віника.