Остання подорож Сутіна
- Автор: Дутли Ральф
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книги – XXI
- ISBN: 978-617-614-178-5
- Переводчик: Христина Назаркевич
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Остання подорож Сутіна». Краткое содержание книги:
Сутін знову пригадує собі ці слова, вони виразно звучать в його вухах: Cara Italia, мила Італія, він чує голос Моді, який знесилено проговорює їх. Сам він завжди проклинав своє село, навіть і тут, на ношах, йому плювати хочеться від самої згадки, ніколи, ніколи він не захоче побачити його знову, краще вже Піренеї, де він ганяв з мольбертом горами глибоко нещасний, тільки не це смердюче село з його розваленими дерев’яними халабудами, село, назва якого Сміловичі переслідувала його в страшних снах, шмагала його. Не так Моді. Він вибелькотів це, коли Жанна лягла поруч нього на матрац. Cara Italia.
Січневий вечір 1920 року, він виходить з «Ротонди», з ринв тече і тече, до майстерні два кроки, чому він не йде туди? Він мовчки з невидючим поглядом іде вперед, поки не доходить до вулиці Томб-Ізуар (Господи, я аж тремчу, коли пишу цю назву), повертається до площі Денфер-Рошро, сідає в ногах бельфортового лева, і ним аж стрясає від кашлю, кашель виповнює його цієї дощової ночі. Він кашляє і щулиться, випльовує перед левом кров. А тоді, похитуючись, бреде на вулицю Ґранд Шом’єр, підіймається високими сходами в майстерню і падає на ліжко поруч із Жанною, яка на восьмому місяці вагітності. І знову він випльовує кров, ще і ще. Не може бути, щоби в людині було стільки крові.
Веселі щебетливі ластівки над Середземним морем. Ах, Livorno! Я дарую тобі цю корону з крику і стогонів, поете з головою Пана! 22 січня раненько Ортіс декілька разів стукає у двері, тоді розганяється і вибиває двері. Цей чілієць розповів нам, що він побачив. Амедео лежав на ліжку. В обіймах Жанни. Він стиха харчав і називав її Cara Italia. Ортіс викликав лікаря, той розпоряджається негайно везти хворого в Шаріте, клініку для бідних. Це там клошари востаннє курять свої самокрутки. Його доставляють непритомного на ріг вулиць Жакоб і Сент-Пер, він так ніколи вже й не випірне з вод Середземного моря. За два дні, 24 січня 1920 року, все закінчилося. Субота. Туберкульозний менінгіт. На годиннику 20.45.
Котра година, Ма-Бе?
Заспокойся, не має значення, заплющ очі, ми скоро будемо на місці.
Скільки разів вона вже шепотіла йому це: Ми скоро будемо на місці. Місце часу заступив розчин морфіну. То він наглядає за ходом подій. Покійницький бус їде в напрямку Парижа, повз Париж, навколо Парижа, немов входу до раю уже не знайти. Там причаїлася якась клініка, там на нього мають чекати, окупантам її не знайти. Єдине, що він знає: то — не Шаріте. Сутін перестає питати сам себе, котра година, яка пора дня — день, ніч чи сутінки. Вони їдуть і їдуть, без кінця і краю, то найдовший день у його житті.
Ще два дні минає. Тротуаром промайнула тінь, біла тінь, крихітна, худенька, згасла. Жанна Обютерн. Їй двадцять три роки. Вона знала його три роки. Вона жила в цьому світі три роки. Вона була з ним у Ніцці й Венсі. Збо послав його на південь, до Венса, щоб від контакту з яскравим південним сонцем посвітліла палітра його кольорів. Там йому треба було перебути іспанський грип, який лютував у Парижі, і канонаду перебути. У кожному житті є стільки вагомих причин для втечі. Від 23 березня 1918 року, чудового весняного дня, Париж обстрілюють «товсті Берти» — аж до травня. По двадцять одному пострілові щодня, з віддалі ста двадцяти кілометрів, канонада ведеться з лісу Сент-Ґобен, шістнадцять кілометрів позаду лінії фронту.
А в січні 1920 року Жанна знову обіймає обома руками свого круглого живота. Вона іде так, як ходять жінки на останніх тижнях вагітності. Її ведуть коридорами моргу, ведуть підземним лабіринтом до Амедео, улюбленця усіх можливих богів. Коли вона бачить його мертве тіло, вона тільки один раз скрикує, як заблуканий звір, божевільна від суму. Вона довго стоїть біля нього, не кажучи ані слова. Вона стоїть неподалік від дверей, не обсипає його поцілунками, тільки довго-довго дивиться на нього, щоб збагнути мертву загадку, яка втрутилася в її життя. Тоді відрізає пасмо свого волосся і вкладає його в руку Модільяні. Після цього вона задкує до дверей, не випускаючи коханого з очей.
На Монпарнасі всі про все знають. У жодному іншому місці чутки не поширюються так швидко, як тут. Є домовленість, і вона збирається її дотриматися. Вже майже нічого не залишилося зробити. Вона ночує в дешевому готелі, разом з нею Полетт Журден. Покоївка знаходить під подушкою ніж. Колись вона намалювала себе з ножем, якого ввігнала собі в груди. О, сила долоні. Маленькі мадонни — неймовірно сильні. Вважалося, що тільки одна її картина збереглася: погляд у глибокий тісний двір, у якому росте стрепіхате темне дерево, погляд з самої гори, з піддашшя. Згодом знайдуться й інші її картини, через десятки років, їх байдуже тримав у себе її брат. Ніхто на ці картини не чекав, хіба маленьким мадоннам належиться малювати? Проте дівчинка з помаранчевими губами Рембо була дивовижною художницею.