Після війни. Історія Європи від 1945 року

Ця європейська модель мала кілька різновидів: «нордичний», «рейнський» та «католицький», а всередині кожного існували власні варіації. Їх об’єднував не окремий набір послуг чи економічних дій і не рівень державного залучення. Це радше було відчуття (часом виписане в документах і законах, часом — ні) балансу суспільних прав, громадянської солідарності та колективної відповідальності, які «пасували» сучасній державі та були в ній можливі. Сукупні результати могли дуже відрізнятися у, скажімо, Італії та Швеції. Але суспільний консенсус, на якому вони ґрунтувалися, багато громадян вважали офіційним зобов’язанням. Коли у 2004 році канцлер Німеччини — соціал-демократ запровадив зміни в системі соціальних виплат країни, то наразився на бурю суспільних протестів, аналогічно до тієї, з якою зіткнувся ґоллістський уряд у Франції, який десять років тому запропонував подібні реформи.

Різноманітні спроби уникнути вибору між європейською соціальною солідарністю й американським типом економічної гнучкості мали місце ще з 1980-х років. Молодше покоління економістів та підприємців, дехто з яких провів певний час в американських бізнес-школах чи компаніях і був розчарований тим, що вони вважали негнучкістю європейського бізнес-середовища, переконувало політиків у необхідності «спростити» процедури та заохочувати конкуренцію. Влучно названі «Gauche Américaine» (американські ліві) у Франції заходилися звільняти лівицю від антикапіталістичного комплексу, зберігаючи водночас її соціальну свідомість; у Скандинавії шкідливі наслідки високого оподаткування обговорювали (хоч і не завжди визнавали) навіть у соціал-демократичних колах. Правиця була змушена визнати потребу в соціальному забезпеченні, тоді як лівиця — переваги прибутку.

Спроби поєднати найкраще з обох боків невипадково збіглися з пошуком проєкту, що міг би замінити віджилу дискусію між капіталізмом та соціалізмом, яка понад століття формувала основу західної політики. На короткий час наприкінці 1990-х результатом став так званий «Третій шлях», який нібито поєднував захоплення необмеженим капіталістичним виробництвом із належним усвідомленням соціальних наслідків і колективних інтересів. Навряд чи це можна було вважати новою ідеєю: по суті, вона мало чим доповнювала «соціально орієнтовану ринкову економіку» 1950-х років Людвіґа Ергарда. Але політика, особливо постідеологічна, стосувалася форми; і саме форма третього шляху, створеного за моделлю успішного «зведення» лівого та правого підходів Білла Клінтона, й сформульована насамперед новим лейбористом Тоні Блером, привабила спостерігачів.