![Син сонця [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/7/2/9/sin-soncya-uk-download.jpg)
Син сонця [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Син сонця [uk]». Краткое содержание книги:
Прокинувся Карна раптово, відчувши як і першого разу чиюсь присутність. Тільки відчуття було інакше — важке і неприємне. Сіта й Аматасені не ворушились, приникнувши до чоловіка з обох боків. Карна згадав їхні пестощі і зітхнув, подумавши, що може й не скуштувати більше любови у цьому світі. Сила, що чаїлася у темряві, наче велетенський змій, охоплювала його своїми кільцями. Карна напружив волю — і тиск припинився.
Воїн встав, вдягнувся і обережно спустився на терасу, прихопивши по дорозі меча, який завбачливо приніс у спочивальню. Він знав, що того, хто прийде по його душу, не здолати шматком металу, але зброя додавала певности.
З темряви виступила біла постать.
— Тебе вже попереджено, сину Сур'ї, - мовив безгучний голос, — і ти знаєш, що попрошу я у дарунок…
— Чому б вам не відняти потрібне збройно? — поцікавився Карна, — адже мені не перемогти безсмертного, а панцир легше зняти з мертвого тіла.
— А ти став би до такого бою? — запитав голос насмішкувато.
— Коли людина б'ється з Богом, — сказав Син Сонця, — сама участь у такій битві є перемогою!
— Ах, цей шляхетний Карна, — засміявся нічний гість, — ні, я не буду з тобою битись. Для чого мені додавати тобі слави? Я просто попрохаю подарунка, як брагман у кшатрія, а вже твоя воля — віддати панцир, чи залишити все як є…
— Вам потрібен панцир — то беріть, — мовив Карна спокійно, — щоправда я не знаю, як віддати те, чого не відчуваю сам.
— Зніми одежу, — звелів прибулець.
Тонкий шовк упав до ніг Карни. Воїн дивився на білу тінь із зневажливим усміхом.
— Що іще?
— Віддай сережки та оберіг. Це не просто прикраси, вони накопичують енергію, яка підтримує панцир. Інакше ти б лишився його опісля кількох серйозних пошкоджень.
Карна зняв обереги, з якими не розлучався з юности, і простягнув їх нічному гостю.
— Ось так…, - сказав той і зробив над ними кілька майже непомітних рухів. Терасу освітив зблиск гострий, наче блискавка. Тіло Карни почало випромінювати
сяйво. Невидимий захист виступив назовні у вигляді мерехтливого світла, з якого складалось щось, що і справді нагадувало лати.
— Мій батько любив мене, — мовив Карна, підвівши руку, з якої струменів холодний вогонь, — беріть же його дарунок і забирайтесь геть! Ви мені огидні — Божество тих, хто боїться чесно йти до битви.
— Я не можу до цього доторкнутись, — озвався прибулець, — ти маєш віддати панцира сам.
— Як це?
— Зріж його мечем. Буде трохи боляче, але ж хіба це налякає відважного Карну?
— Я не дозволю сміятися над собою ні людям, ні Богам, ні асурам, — озвався Карна, ледь тамуючи гнів, — я виконаю ваше прохання, але не задля вас, і не від страху, а лише з власної волі.
Воїн перехопив меча зручніше і провів ним вздовж тіла, розтинаючи світляну оболонку. Нелюдський біль пронизав його з голови до стіп, але тверда рука лучника не здригнулась навіть тоді, коли з-під панцира бризнула кров. Світло довкола нього почало тьмяніти.
Ще кілька рухів гострого леза — і білі плити тераси побагряніли. Панцир поволі згасав, відкриваючи зранене тіло, з якого струменіла темна волога.
Карна захитався і сповз на підлогу, чіпляючись за огорожу тераси. Крізь біль і слабкість пробився голос прибульця:
— Ну, ось, Вайкартано, ти гинеш… Нещасна жменя земного пилу, чи тобі бути моїм супротивником? Зараз ти побачиш інший світ, і то далеко не кращий. Може скажеш щось… на прощання?
— Я вмираю нескореним, — прошепотів Карна, — і ще більше зневажаю вас…
Тьма огорнула його… З неба падав білий пух, обдаючи холодом зранене тіло. Довкола пнулися до неба небачені могутні дерева. Щось майнуло межи них, і Карна пізнав Драупаді, зодіту в багряне сарі і струнку, наче в юности. Чорні її коси вкривала біла заметіль.
— Я присягнула, — сказала вона, — не розчісувати кіс, доки не помреш і ти… і інші… Доки не помруть усі!
— Ти не владна тут, Дурга! — простогнав Карна, — це Аріяна! Іди геть!
— Доки не помруть усі! — повторила Драупаді. її повні вуста розхилились, оголивши хижий блиск зубів, — доки не згинеш ти, лучнику! Подивись-но, на тобі теж багряне вбрання… Аби ти мав поменше гордости, зарозумілий сину сути, то зрозумів би, що разом з панцирем згасне й твоє життя!
— Я здогадувався, — сказав Карна, — та що з того? Кожному своє, Дурга… Ти така, я інакший, а Арджуна ще інший, а Юдгіштгіра — азартний гравець, а Дурьйодгана геть збожеволів від власної злоби, а Боги сміються над нами усіма, і грають нами у шахи… У криваві шахи, Дурга, де й пішаки і ратгіни вмирають по- справжньому! Але я ніколи не стану фігурою на дошці! Дай же мені спокійно вмерти і віднайти свого батька у світі, кращому за цей…