Син сонця [uk]

— А хто такий Вікартана? — мовив гість, — образ, в якому ми можемо з'являтись у цьому світі… Але, синку, стережися Темноликого! Він страшний навіть не тим, що відає древні таємниці та має дещо з нашої зброї. Він бере у полон людські душі і випробовує їх, і горе тому, хто не витримає випробування, а той, хто витримає, зможе пишатися цим хіба що в іншому світі. Тож, синку, коли до тебе прийде прохач за подарунком, нагадай йому, що, коли дар дорожчий за саме життя, той, хто його приймає, має віддячити тому, хто дарує. І вимагай у нього спис Амогху.

— Громоваджру! — вигукнув Карна, — але ж…

— Так, громоваджру Індри, що б'є без промаху. Нею можна вразити навіть такого як я… Ти розумієш, сину?

— А отже і Володаря Двараки, — закінчив Карна стиха.

— Прощавай, сину, — вимовив гість, — пам'ятай про мене, а я тебе не забуду…

— Мій любий мужу! — пролунав десь близько стривожений жіночий голос. Карна розплющив очі. Було вже зовсім темно. На заході, на обрії тремтів багряний

пруг. Над ним схилилася жіноча постать, овіяна знайомими пахощами.

— Сіто, — мовив Карна, — ти не бачила тут брагмана у білому?

— Ні, мій коханий, — розгублено мовила Сіта, — ми з Аматасені так захопилися прикрасами, потім прокинулись діти… А ви весь час були тут, на терасі…

— Ми думали, що ви спите, — почувся голос Аматасені, - і не бачили тут нікого чужого.

Вайкартана встав і задивився на багряний пруг заходу.

— Прощавай, батьку, — мовив ледве чутно, — пам'ятай же і ти про сина, якого зоставив в цьому жорстокому світі! Шлях мій прямий, а сліди криваві… Та я все одно вдячний тобі за життя.

Зо сміхом і галасом на терасу увірвалися сини Карни, і воїн схопив їх в обійми.

— А близнюки б'ються! — сказав Сатьясена.

— Не жалійся, а давай здачі, - пораяв Карна улюбленцеві, а на Сушену з Врішасеною посварився пальцем. Старший, спокійний і розважний Рама, сказав прохально:

— Татку, коли ви почнете учити нас воювати?

— Та мабуть завтра… — зітхнув Карна.

Дні минали, а до Карни так і не з'являлося більше таємничих гостей. Мандрівні брагмани, щоправда, завертали до Чампи у надії на гойну милостиню, але жоден з них не був втіленим Індрою, і Карна дедалі більше впевнювався, що бачив дивний сон.

Одного дня з ним трапилася неприємна пригода. Виїхавши на полювання, Карна ненароком підстрелив теля, що належало самітнику, високому суворому старому, схожому на Парашураму. Марно пропонував воїн самітникові у відшкодування ціле стадо корів. Старий брагман не прийняв ні дарів, ні вибачень, а на прощання сказав:

— Щоб твоя колісниця, кшатрію, у скрутну хвилину зав'язла в землі!

Карна марновірним не був, але вірив у силу самітників та подвижників. Тому ввесь вечір того дня був у поганому настрої, що одразу ж відчули вірні жони. Сіта принесла пандар, а Аматасені під дзвін його струн виконала танок на честь Богині Дурги, що завжди подобався Карні. Воїн трохи повеселішав і повів своїх дружин до спочивальні.