![Син сонця [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/7/2/9/sin-soncya-uk-download.jpg)
Син сонця [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Син сонця [uk]». Краткое содержание книги:
— На два пальці вправо, — мовив Карна, — поправте, хлопці, приціл і врахуйте вітер. Чітрасено, твої молодці вже вкотре не можуть влучити по непорушній мішені. І ти береш таких у набіги? Та їм же ще треба витирати носи подолом маминої спідниці!
Чітрасена видер у котрогось зі своїх вояків лука і сказав зловісно:
— Я врахую вітер! Але твоє серце, Вайкартано, зупинить лише останній постріл! Карна усміхнувся і підвів до сонця розпашіле обличчя. Полон йому більше не
загрожував, він бо свідомо довів Чітрасену до сказу своїм глузуванням. Не хотілося,
звісно, по-дурному вмирати, та вибору не лишалося. Хоч ґандгарець і хотів дістати князя Ангу живим лише задля викупу, але сама думка про неволю була нестерпною.
— Батьку мій, Сур'я Світлоликий…, - вимовив Карна, почувши свист стріли і якимось шостим чуттям вмілого лучника зрозумів, що Чітрасена промазав теж.
— Лучники, — сказав, — що князь, що підданці… Чітрасено, не муч себе, бідолахо, а бери меча і йди до мене! Якщо ти такий і мечник, як лучник, то я житиму до ста літ!
Духмяний вітерець овіяв лице Карни. Він уже не дивився, як Чітрасена націляється знову, а згадав деревце, всіяне рожевим квітом і подумав з жалем, що вони з Арджуною так і не зустрілися у битві.
" Це був би красивий бій з гідним ворогом… А тут доводиться помирати від руки паскудника, що навіть лука натягти не вміє, як слід…»
Гуркіт бойової колісниці вивів Карну із заціпеніння. Чітрасена не встиг спустити тятиву: прицільно пущена стріла перебила йому лука. Карна пізнав ратгіна — то був Вікарна, брат Дурьйодгани. Його сута хвацько спинив коней просто біля розбитої колісниці Вайкартани.
— Стрибай же, Карно! — гукнув княжич, знову пустивши стрілу у нападників, — швидше!
Карна кинувся до Чаті. Старий сута слабко стогнав. Карна підхопив його на руки і скрикнув від болю в плечі.
— Лиши мене, — сказав Чаті, - рятуйся, синку…
— Та швидше ж, Вайкартано! — крикнув Вікарна, ледь ухилившись від стріли. Карна вкинув Чаті у повіз і стрибнув сам. Ґандгарці, отямившись, сипонули по
колісниці стрілами. Повіз рвонув з місця, і тут щось наче вжалило Карну в бік, і він провалився у небуття.
Свідомість поверталася повільно. Воїн розплющив очі і, найперше, схопився за меч.
Довкола було тихо. Колісниця стояла, перехнябившись набік, а коні сумирно жували траву.
Карна сів і ледь не зойкнув від болю. З лівого плеча так і стриміла стріла, а друга застрягла між ребрами. Рани не затягувались, і на дні колісниці стояла кривава калюжа.
— З панциром було краще, — мовив Карна сам до себе, — але нема так і нема. І менше з тим.
Мертвий візничий Вікарни лежав поруч з ним. Стріла потрапила йому в потилицю. Карна знав хлопця — його родина жила за три хати від Адгіратги, і батько молодого сути дуже пишався тим, що влаштував сина на гонорову службу.
— Падлючий Чітрасена! — буркнув Карна І обережно посунув мертвого набік. Під ним лежав Чаті. Старий мав поламані руки і ледве віддихував. Вікарна звисав з місця візничого. Карна зазирнув княжичу в лице і зітхнув полегшено — живий…
— Вікарно, друже! — гукнув воїн.
— Це ти, Вайкартано, — озвався княжич, — в якому ми світі?
— Та поки що у нашому… Тебе поранено?
— Не знаю… Голова…
Карна мигцем глянув. Вікарні пощастило. Стріла зірвала з черепа шмат шкіри — та й тільки. На волосину лівіше — й молодику прийшов би край.
Вікарна, охаючи, сів.
— Де ми? — спитав, — нічого не пам'ятаю… Хаті упав, і я схопив віжки… До речі, він живий?
— Убитий, — коротко мовив Карна.
— Жаль, — зітхнув княжич, — добрий був сута. Твій старий як? Я знаю, ти ним дорожив…
— Живий, але йому вже не правити четвіркою. Руки поламав.
— Клятий син шакала! — вигукнув Вікарна, очевидячки маючи на увазі Чітрасену, — Вайкартано, але ж ти сходиш кров'ю… Давай поможу… Ох…
Він знову схопився за голову, тоді сяк-так зліз з місця візничого і зайнявся пораненими. Непритомного Чаті опісля перев'язки приятелі вклали на дно колісниці. Вікарна витяг стріли і перев'язав Карні рани уривками одежі.
— Вікарно, — озвався князь Ангу, — ти молодець… Справжній ратгін. Ніжне личко княжича порожевіло від задоволення.
— Справді, Вайкартано? — мовив він, — а втім, якщо це говориш ти…
— Я думав, — всміхнувся Карна, — що ти маєш на мене зуба опісля тої гри у кості.
— Це як ти мене вилаяв? Ох… Ні, я спершу розізлився, а потім подумав, що ти у чомусь правий. Справжні арії не ставлять на кін ні жон, ні волю. Віриш, я навіть сам перестав грати у ті кляті кості. Як згадаю лице Юдгіштгіри, так і пропадає охота. А вони ж десь поблизу, чуєш, Карно? Якби не довелося битись ще й з Пандавами…