Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля

— Івасю, ти всіма керуєш і за все відповідаєш.

Краще б він доручив на дереві сидіти. Або яму копати (безглуздішої роботи, ніж копання ями, Івась не знав). Ще як тільки прийшли з Лисим до цього села й Лисий із Бородою, Петрусем та Вуханем заходилися копати криницю, Івась це відчув. Звісно, вони всі допомагали — й малі, й дорослі. Івась був тоді на допоміжних роботах — рубав дерева для зрубу. І був за те дуже вдячний: хай йому грець лізти до ями!

Одразу ж згадалося, який жах пережив він у підземеллі в Орлиному лісі. Коли ще ніхто з дітей не знав, що вони під землею, Івась не міг зрозуміти, що з ним діється, — голову йому безперервно стискав невимовний жах. Навіть коли їх, оточивши, гнали на південь вовкулаки, було не так страшно. А в підземників хотілося кричати й бігти світ за очі. Як він тоді стримався, й досі невідомо. Коли ж з’ясували, що це не велика хата, а підземні коридори, йому стало ще гірше. Але тоді вже він знав, із чим боротися, тож опанував себе.

Івась розумів, що інші діти ставляться до землі інакше. Коли він був іще зовсім малий, у селі лежала велика купа піску — дорослі щось копали, а пісок віддали дітям. Ох, що там діялось! І високі піщані хати будували, і борюкалися, й кидалися жменями піску, а потім стали рити печери. І тут Івась пішов від решти дітей, бо навіть руку по лікоть засунути в пісок він не міг. Просто не міг. Така вже вдача.

Тож про копання ями хлопчик подумав не випадково. Гіршої роботи він не знав. Але й вона, схоже, не йшла ні в яке порівняння з тим, що випало на його долю сьогодні, коли в селі лишилися самі діти, молодші за нього. Хоча спочатку ніщо не віщувало ускладнень. Усе йшло нормально й налагоджено. Принаймні так здавалося.

Про те, що Леля, Василько і Лесик знову пішли до річки, цього разу ніхто, крім дітей, не знав. Лесик підозрював, що всі ці вовки-ведмеді були просто нацьковані. Бо, по-перше, ніяких ведмедів поблизу ніколи не водилося. По-друге, вовки влітку й так мають що їсти і людей обходять десятою дорогою. Всіх — особливо Марічку — було суворо попереджено, щоб про це нікому ні слова. І взагалі:

— Якщо виконати все, про що домовилися, то можна за цілий день нікому з односельців і на очі не потрапити, — закінчив Лесик свої напучування.

Про «домовилися» це він сказав, мабуть, просто так. Бо ніхто ні про що не домовлявся. Він сам усіх зібрав, став перед ними і, дивлячись по черзі на кожного, розповів, кому що робити. Не всі навіть зрозуміли, навіщо все це робити, — навіть Леля, здавалося, була спантеличена. Але змовчала.

Коли вони виходили з села, проводжав їх тільки Івась — решта дітей спали. Навіть Марічка, яка жила з ними — Лелею, Івасем і Лесиком, — не прокинулася, так тихо вони зібрались.

Івась пішов вулицею перший: як хтось побачить, то побачить тільки його, а він був єдиний, хто протягом дня міг потрапити односельцям на очі. Тож навряд щоб його запідозрили, ніби він пішов до річки чи ще кудись. За ним на відстані тихенько й обережно йшли Лесик, Василько та Леля, яка міцно тримала Глину за нашийник.